• Слід на Землі

Людяність — «монета» нерозмінна

Інна ОМЕЛЯНЧУК.

Фото Мар’яни Нечипорук.

Роман Василишин під час виступу в Острозькій академії.

Роман Данилович Василишин — постать непересічна. Він не лише стояв біля витоків нашої незалежності, а й активно наближав день народження Української держави.

ГЕНЕРАЛЬНИЙ директор виробничого об’єднання «Газотрон», що належало до військово-промислового комплексу Союзу, член бюро міськкому компартії, 1988-го він увійшов до складу щойно створеного Товариства української мови імені Тараса Шевченка. Ба більше: актив збирався на засідання саме… в кабінеті «генерального».

А на зорі незалежності Василишин очолив Рівненщину. Щоправда, шлях до цього був доволі звивистим, якщо не сказати більше… Він відмовився від посади генерального директора об’єднання (в якому працювало 10 тисяч людей). Разом із першим секретарем міськкому партії Віталієм Луценком поїхав до Москви, і вони ледве вмовили міністра електронної промисловості підписати наказ про звільнення за власним бажанням. Бо, повернувшись з установчого з’їзду Народного Руху, куди був запрошений, на розширеному бюро обкому заявив, що треба виходити з-під союзного впливу і створювати власну фінансово-економічну систему. Тоді на генерального спустили всіх собак: публікації у пресі, репортажі на радіо — «Газотрон», мовляв, отруює місто… Віталій Луценко, який у всьому його підтримував, гарантував: «Поки я тут, тебе не зачеплять»…

Щойно Роман Василишин встиг організувати власний бізнес, надійшла несподівана пропозиція — стати першим заступником голови облвиконкому. Але треба було пройти крізь «сито» зі 120 депутатів: приблизно половина комуністів і стільки ж рухівців. До речі, три попередніх кандидатури на посаду вони «успішно» провалили, тож голова вже пів року працював без заступника.

Тоді Василишин вийшов на трибуну й сказав: «Я програю за будь-якого рішення: оберете — втрачу бізнес, а ні — отримаю удар по репутації». «Голосуємо без обговорення!» — зашуміла зала. Таємним голосуванням його підтримала абсолютна більшість депутатів. На календарі був червень 1991-го. «А життя за протоколом не проживеш!» — подумав він.

Незабаром тодішній голова облвиконкому Петро Прищепа, який очолював і обласну раду, нарешті зміг поїхати у відпустку, а на «господарстві» залишився Василишин. Аж тут — ДКНС (ГКЧП російською). 19 серпня, на Спаса, як завше, о шостій ранку ввімкнув на кухні радіо і почув: «Влада переходить до Держкомітету…» На роботу приїхав о 7.30, а там уже чекає старший лейтенант-кадебіст із портфелем: розпишіться в одержанні документів… І знову його не підвело якесь вроджене «шосте чуття»: треба виграти час.

…Уже 24 серпня був посланцем від області на історичному засіданні Верховної Ради, на якому ухвалили Акт проголошення Незалежності України. Невдовзі Роман Василишин став першим представником Президента на Рівненщині. Часи були непрості, але цікаві й незабутні: важливо не спіткнутися, не помилитись у перших самостійних кроках…

«На жаль, бувало, помилявся, про що тепер, з висоти років, шкодую. І вже перепросив у багатьох», — зізнається.

Уміння визнавати власні помилки й міряти життя нерозмінною монетою — людяністю — це ключові риси, притаманні Роману Даниловичу. Бо за першої-ліпшої нагоди допомогти людині він неодмінно це зробить!

Пишаюся, що й мені доля подарувала можливість попрацювати з Романом Василишиним. У квітні 1994-го, покликавши до кабінету, сказав: «Відчуваю: започатковуємо щось велике. Донесіть це до людей». І вручив копію Указу Президента «Про утворення Острозького колегіуму». Його сподівання виправдалися з надлишком: Національний університет «Острозька академія» нині відомий у світі. Проте власну роль у цій історичній справі оцінює скромно: каже, то активісти Петро Андрухов та Микола Грищук «відкрили йому очі» на нашу історію. Щоб ожила вона в стінах відродженого колегіуму, а згодом — академії, неабияк доклався народний депутат України Василь Руденко. І, звичайно, Герой України незмінний ректор Ігор Пасічник: йому вдалося відродити перлину українського духу та освіти не те що з «нуля» — з руїн. Мабуть, таки була в цієї групи ентузіастів невидима, але відчутна підтримка «найголовнішого режисера» — Всевишнього…

Нещодавно з ініціативи Романа Василишина університет відвідали випускники ліцею з його малої батьківщини — гірського села Ясень, що в Калуському районі Івано-Франківщини. Замість передбаченої години для ознайомлення ледве вистачило трьох! Діти ж просто «загорілись» академією: як і в ХVІ столітті, за князя Василя-Костянтина Острозького, тут плекають глибоко українську еліту… А Роман Данилович поспішає зробити якомога більше добра для того клаптика землі, де закопана його пуповина.

Утім, болить Василишину не тільки мала батьківщина, а й велика. Бо немає в світі іншої України, і «другого Дніпра» в нас також нема! Потужно готуватися до війни, певен, треба було ще 2014-го, коли стало зрозуміло: наш одвічний ворог підступний і лютий. Найболючіше ж ранить непрофесійність у владі — згори до низу. Нерідко в родинному колі шукають відповідь: як йому, простому сільському хлопцеві з багатодітної сім’ї, вдалося сягнути таких життєвих висот? Бо кожну зі сходинок свого «соціального ліфта» він долав поступово, здобуваючи навички і безцінний досвід. Нині ж той ліфт поїде тільки під «правильними» партійними прапорами, інакше ніяк… Отак і живемо: без професійності, почасти й без людяності.

Господь часто посилав йому випробування, найспокусливіші — влада та гроші. У владі він залишався людиною з великої літери. Й ніколи не гнався за статками.

«Народ сказав, як зав’язав, — видно пана по халявах. Сьогодні ти можеш бути дуже високо, а завтра впадеш так, що й піднятися годі: життя за протоколом не проживеш. Коли я став представником Президента, один мудрий чоловік порадив: «Май статків стільки, скільки треба для життя, і ще трішки, — тоді вони гріють. Якщо буде більше — спалять», — ділиться Роман Василишин.

Без розкошів, у трикімнатній квартирі (на будинок, каже, не заробили, але мають дачу) живуть із дружиною Галиною. Вже підкрадається їхній золотий ювілей. Радіють успіхам сина та доньки (зять, між іншим, у лавах ЗСУ), онуків. Уже мають правнучку… Який же стрімкий вир життя, і як важливо цінувати кожну його мить! В один голос наголошують: життя — це постійний рух.

На початку травня Романові Василишину виповнюється поважних 75. Із роси й води! При доброму здоров’ї — до святої нашої Перемоги!