Виглядають батьки синів

Віктор Зеленюк.

Вінницька область.

На фото автора: Олександр та Євгенія Гончаруки чекають синів із Перемогою.

У дитинстві брати Гончаруки любили гратись у війну. Із саморобними пістолетами-автоматами бігали навколо клубу і кричали: «Падай, я тебе поранив»… Як давно то було. Батьки дивилися на дітей і раділи за них, що ростуть здоровими і кмітливими. А час не на якорі. Тато віддав «долг» в Афганістані, і прийшла черга брати в руки справжню зброю всім трьом синам — Олександру, Михайлові й Олегу. Зараз вони захищають рідну Україну від навали ворогів-окупантів.

У ВІДДАЛЕНІ Нагоряни Могилів-Подільського району Олександр та Євгенія Гончаруки приїхали з трьома маленькими синами у пошуках доброго заробітку в місцевому відділенні тодішнього Козлівського плодово-ягідного радгоспу. Батько влаштувався трактористом, а мати стала телятницею. Їхнє село розкинулось вздовж великого горба над мальовничим Дністром. Із подвір’я хати Гончаруків видно краєвиди Молдови, а ген за тим лісом, вгору за руслом річки, — Дністровська ГЕС. Тут би працювати у спокої і милуватися довкіллям, та де візьмеш того спокою, коли така біда ступила на поріг.

Першим із братів на війну по мобілізації пішов 28 січня 2015 року середущий Михайло. Він проживав із дружиною Наталією і донечкою Маргаритою у селі Нападівка тодішнього Калинівського району, працював у місцевому господарстві. Участь в АТО загартувала мужнього воїна і на початок повномасштабного вторгнення окупантів він уже був у ЗСУ та боронив кордон України в Сумській області.

«Я добре знаю свого Мішу, знаю, яка в ньому кипіла злість проти ворогів, — розповідає Євгенія Михайлівна. — Але у Бога були свої плани. Вже на четвертий день нашої оборони поблизу міста Шостка син підірвався в БТРі і зазнав тяжкого поранення: перелом правої ноги та рвані рани стегна. Довго лікувавсь у військових шпиталях Чернігова і Вінниці. Щоб скласти ногу докупи, вінницькі хірурги зробили сину дуже складну операцію — вживили спеціальну пластину від стегна до коліна. І першого березня 2024 року з цим залізяччям у тілі він знову пішов на передову, хоча військово-медична комісія визнала його обмежено придатним до служби. А на початку квітня Михайло удостоївся почесного нагрудного знака Головнокомандувача ЗСУ «Золотий хрест» за виявлені мужність, стійкість, рішучість і успішне виконання бойових завдань.

Бути мамою дуже нелегко, особливо коли твої сини не вдома, не коло сім’ї, а там, де справжнє пекло, де сивіють молоді чоловіки. Таке спіткало і мого старшого сина Олександра. Він розповідав, а у нас із чоловіком кров у жилах застигала…

Сашу мобілізували з Вінниці 9 листопада 2022 року, йому саме виповнилося тридцять дев’ять. У нього є дружина Олена і донька Валерія. Після тримісячного навчання на полігоні в Житомирі він одразу потрапив у Бахмутське пекло і буквально за кілька днів посивів. Казав, що шансів вижити було нуль, він дивом вцілів у м’ясорубці — не знаєш, де стати, де сховатися, лягти чи стояти, звідки і коли на тебе впаде смерть… Це просто жах! Певен, що допомогли вижити везіння і покров маминої щирої молитви…

В листопаді 2023 року Саша був тяжко поранений і два місяці лікувався в госпіталі міста Конотоп на Сумщині.

Наймолодший із братів Гончаруків Олег пішов добровольцем в АТО ще в березні 2015 року. На той час він ще не мав сім’ї, проживав разом із батьками і крадькома від них проходив медичну комісію, казав, що йому у справах треба їхати в Могилів-Подільський. Треба, то треба, тато з мамою особливо нічого не розпитували, як-не-як, а синові вже двадцять сім. А потім як грім серед ясного неба: «Мамо-тату, я йду в АТО! Прадід Онисько воював, дід Міша воював, тато воював, і я буду захищати Україну…».

Плакала, вмовляла, на «совість» тиснула: на кого ж ти нас залишаєш, може, та бійня обійдеться без тебе… Не послухав, таки наполіг і пішов на передову. Через рік повернувся додому, і в нас була радісна подія: Олег оженився на Галині із села Біла Ямпільського району. Тепер у них четверо дітей. Вони живуть у наших Нагорянах в хаті чоловікової мами, бабусі Міли.

На другий день повномасштабного вторгнення орків на нашу землю Олег пішов у військкомат і записався до ЗСУ добровольцем. За роки служби мав чотири контузії. Нагороджений багатьма відзнаками бойової доблесті, серед яких найцінніші для нього медалі «За відвагу та честь» і «За честь, за славу, за народ».

Зараз із невеликого придністровського села Нагоряни в Українському війську служать шість захисників нашої країни, і серед них троє наших синів. Ми з чоловіком постійно переживаємо за них. Коли вони на позиції, ті дні тягнуться нам роками… Телефон постійно зі мною, ночами не сплю і все дивлюся, чи є зв’язок, а коли вже чуєш рідний голос: «Мамо, я вернувся, я живий», — то радієш аж-аж, на душі стає тепло, що діти живі… Як же хочеться, щоб закінчилася війна, щоб усі вернулися додому, і ми святкували перемогу... А поки що залишається тільки молитись, і ми віримо, що все буде добре.

Ми чекаємо їх із Перемогою вдома!»