Ворог лютує — громада не здається

Микола НЕЧИПОРЕНКО.

Дніпропетровська область.

Ілюстративне фото на 1-й полосі з відкритих джерел.

Нинішні учні початкових класів Апостолівської ОТГ жодного разу не сиділи за партами в школах. Хоча на території громади чотири заклади повної середньої освіти — ліцеї. Кілька років тому два з них капітально відремонтували. Ліцей №1 набув статусу опорного для дітей 20 довколишніх сіл громади, в 11 з яких працюють гімназії неповної середньої освіти. Їх випускники — школярі з сільських глибинок дорогу до шкіл-ліцеїв не знали і не знають досі.

А ВСЕ ТОМУ, що Апостолівська громада ще недавно перебувала в зоні бойових дій: гармати російських окупантів гатили по ній день і ніч. Після того як позаторік правобережжя Херсонщини визволили від оскаженілого ворога, бойові дії нібито звідси відкотились, однак територія залишилась прифронтовою. Тому місцеві жителі до відносно мирного життя так і не повернулись.

— Після повномасштабного вторгнення агресора стало лячно насамперед за наших дітей, — каже начальниця управління освіти, молоді та спорту селищної ради Лідія Колесник. — Не давала спокою думка: невже війна означає кінець їхнім мріям і перспективам? Утім, я і уявити не могла справжніх випробувань, які випали на долю кожного з нас. Педагоги і вихователі громади мусили чимскоріш оговтуватись і братися до роботи зовсім іншого змісту. Причому без будь-яких семінарів, обговорень, обкаток, як це буває зазвичай, коли розпочинаєш щось нове…

Апостолівці втратили те, чим жили, чому раділи в мирний час. Зокрема, тішилися шкільними кабінетами ліцею №1, очолюваного Ольгою Вовк, оснащеними комп’ютерами і мультимедійними проєкторами, інтерактивним приладдям. Тут було створено інклюзивні класи для дітей з особливими потребами. Для них і ліфт змонтували. Словом, на «периферії» з’явився навчальний заклад, який мало чим поступався таким у Кривому Розі та Нікополі. Від нього в міру своїх сил і можливостей старалися не відстати і два інші ліцеї, очолювані директорами Юрієм Кочережком і Любов’ю Лавриненко.

Та позаторік пекельної, чорної ночі проти 23 липня всі три апостолівські ліцеї агресори розбили вщент. Опорний ліцей №1 відбудові не підлягає, два інші — можливо. На тверде переконання Лідії Колесник, сталося це не випадково. Себто загарбники за наведенням зрадника навмисно поцілили в навчальні заклади. Мета зрозуміла — відібрати в української молоді можливість здобути освіту, а отже, і перспективи на майбутнє.

— Те, що ми разом із громадами Криворізького і Нікопольського районів перебуваємо під безперервним і нещадним цілодобовим вогнем рашистів — злочин і дикунство за своєю суттю, — не має сумніву Лідія Павлівна. — Скільки вже невинних селян загинуло від божевільного «руского міра»! Важко перелічити зруйновані будинки, споруди та інші об’єкти. Як і в решті регіонів країни, ворог цілить у житлові квартали та підприємства інфраструктури, хоче нас знищити — або зброєю, або холодом і голодом. Коїти таке можуть тільки нелюди, і прощення їм не має бути.

До війни спершу у школах, а потім і в ліцеях та гімназіях Апостолівської громади навчалося 2 тисячі 760 учнів. Після агресії понад сотня з них разом із батьками вимушено виїхали в інші області України та за кордон, куди конкретно — статистики нема. А більше трьохсот дітей шкільного віку переселилися переважно з матерями неподалік і продовжують навчатися дистанційно у рідних закладах освіти, хоча будівлі й матеріальні бази останніх знищені. Решта тутешніх школярів від перших і до випускних класів разом із батьками нікуди не зриваються. Про що це говорить? На переконання директорів ліцеїв Ольги Вовк і Наталії Ясковець, це свідчення того, що весь люд громади — від старого й до малого — наперекір русні не здається, чекає Перемоги. Вірить, що апостолівський куток української землі неодмінно позбудеться навали окупантів і відродиться, повернеться до звичного життя.

Тож нам своє робити, в один голос заявляють педагоги громади: вчити дітей дистанційним методом, даючи їм усе максимально можливе. На жаль, при цьому не можна уникнути освітніх і виховних втрат. Одне діло бачити та спілкуватися зі своїми педагогами щодня в гурті однокласників, і зовсім інше — весь час перебувати наодинці з ноутбуком. Тож найпершим завданням учителів є зведення нанівець шкоди від дистанційного навчально-виховного процесу.

Через два роки після повномасштабного вторгнення рашистів за підтримки міжнародних фондів і дослідницьких агенцій в Апостолівській ОТГ провели соціологічне опитування «Війна і освіта». Результати такі: третина батьків із тривогою констатує, що дистанційний формат уроків шкодить успішності дітей. Дуже не вистачає контакту наживо з учителем під час уроку. Зникло конкурентне й заохочувальне класне та шкільне середовище, притаманне вітчизняній освіті. Соціологи сповіщають, що психологічно постраждалих од війни дітей шкільного віку тут аж утричі більше, ніж у регіонах, віддалених від бойових дій. Це дуже прикро.

Існують ще й неминучі дотичні проблеми. Не всі діти здатні легко опановувати матеріал на відстані. Місяцями постійно перебувати вдома тільки за комп’ютером — занадто стомливо й набридливо, а з часом і не цікаво, відтак критично знижуються увага, зосередженість. До того ж шкодять повітряні тривоги, які лунають раз у раз, і перебої з електрикою. Учителям нічого іншого не залишається, як пропонувати учням працювати над певними темами самостійно. Таким чином, дистанційна освіта перетворюється на заочну. Найбільше від цього втрачають у засвоєнні знань і навичок учні початкових класів.

Утім, мешканці громади переважно добре відгукуються про зусилля вчителів. На щастя, вцілів Будинок культури. Хоч і вряди-годи, та все ж удається зібрати там дітей, аби підтримати психологічно. Також є Будинок дитячої творчості, де можна проводити позашкільні уроки з тих або інших предметів. Аж до колективного очного повторення «пройденого» за методом дистанційного навчання. Практикують тут і розваги-заняття з рукоділля, художньої самодіяльності, конкурси кмітливих і винахідливих. А нещодавно знайшли приміщення для тренінгів зі спілкування учнів між класами, вулицями і селами.

У громаді великі надії покладають на створення, згідно з проєктом Дитячого фонду ООН, чи не першого на сільських територіях цифрового освітнього центру. Тим часом, як висловлюються в управлінні освіти, молоді та спорту, технічних труднощів і проблем по горло. Їх теж потрібно розв’язувати. Наприклад, є гіперактивний третьокласник, який не може довго всидіти на місці. Через це має погану успішність, при тому що розумний і допитливий. Батьки переживають, тут би дуже допоміг безпосередній контакт з учителем у класі. Як допомогти? Або таке: у сім’ї двоє-троє дітей, а комп’ютер один. І педагогам, і навіть керівництву громади треба виручати таку родину, придбавши для неї другий чи й третій ноутбук.

У громаді вважають, що потреби дітей, особливо у сфері освіти, є пріоритетними. Такими ж невідкладними, як відновлення постачання води чи електроенергії, ремонт і відбудова газогонів, зруйнованого житла, закладів медицини, торгівлі тощо. Начальниця управління освіти, молоді та спорту селищної ради Лідія Колесник заявляє: «Наше головне завдання — зберегти й виховати гідну зміну, котра неодмінно відродиться, тож апостолівському сільському люду переводу не було і не буде!».