Поки ще не пізно

Микола НЕЧИПОРЕНКО.

Дніпропетровська область.

Фото А. Бондаренка, google. com/maps

Статистика свідчить, що нині нерозораними залишилися всього три відсотки колишніх безкрайніх степів України. Деградована внаслідок понад столітнього викорінення зона Степу з унікальними чорноземами опинилася під загрозою цілковитого знищення.

_{На порозі пустелі}

ЧОРНОЗЕМНИЙ гумус природа створювала віками — ще із періоду зледеніння, а тепер ідеться про лічені роки, щоб від нього не лишилося й сліду. Це величезна біда, і треба терміново щось робити, аби їй запобігти.

— Особливо нині, — застерігає відомий на Дніпропетровщині науковець — біолог Вадим Манюк, — коли посилюється глобальне потепління. Яким був справжній колишній степ? Густі трави вище колін із міцним розгалуженим корінням, які щільно встилали земну поверхню, довго зберігаючи під собою вологу від дощів та роси…

Зрозуміло, Вадим Манюк повів мову про «дикий» цілинний степ, котрий якщо досі й існує, то хіба що у вигляді острівців незораної землі у балках, ярах і на крутосхилах, де ще тримається травостій біологічного розмаїття. Разом зі всілякою тваринною, пташиною, комашиною живністю та іншими дрібними організмами, яких колись у природних степах набиралося кільканадцять тисяч видів.

— Тільки завдяки степовій трав’янистій рослинності, — наголошує біолог, — за цілі віки й утворилися неймовірно родючі чорноземи. Подібна біомаса, необхідна для вирощування сільгосппродукції, більше ніде не могла і не може нагромадитися, зокрема й під лісовими масивами. А все тому, що рослинний світ степових просторів пристосувався до дефіциту вологи. Коріння різнотрав’я, яке залягає не глибоко, разом із відмерлими рослинними рештками утворює дерен, що затримує вологу. Немає на землі аналога біологічного механізму, де б органіка у ґрунті практично не розкладалась, а нагромаджувалась у вигляді гумусу. Він консервується, оскільки ніде більше, крім степів, природа настільки глобально не поглинає з атмосфери вуглекислий газ. І в цьому лісам — навіть тайзі чи Карпатам — не зрівнятися зі степами.

Захопивши чорноземи для вирощування харчових продуктів, людство ріллею спричинило опустелювання. Знищуємо багатюще різнотрав’я, сіємо сільгоспкультури, виполюємо всі бур’яни підряд… І маємо такий наслідок: віднедавна зону наших степів географи та кліматологи почали називати сухо-степовою. А за нею — пустеля.

_{Усупереч науковим застереженням}

ЗА РОКИ незалежної України в областях Придніпров’я розорали чи не останні балки і вибалки, схили побіля річок і ставків, пустища колишнього Дикого степу. Земельку продали тим, хто воліє захопити її якомога більше, аби переорати. До площ сільгосппризначення приєднали ще і понад дві третини заказників та заповідників. Гадаєте, управління земельних ресурсів і Держгеокадастру стали на бік державних степозберігаючих інтересів? Не лише глибоко помиляєтеся — закриваєте очі на злодіяння вже не однієї каденції в Україні потворних і жадібних «державотворців»-злочинців.

Мало не 30 літ тому вздовж диво-річки Оріль нарешті задумали створити унікальний для цих місць Національний Орільський природний парк-заповідник. За розпорядженням чи навіть за підтримки тодішнього президента України. Проте його нема досі. Вочевидь, і не буде. Поки тутешні поборники, невтомні вчені-екологи і біологи на чолі з тим же Вадимом Манюком щосили намагаються втілити в життя ідею Орільського парку, території, відведені під нього, донищують майже в шаленій лихоманці видобутку піску — дефіцитного, тому й недешевого будматеріалу. Перерили-перелопатили землю, лишивши ями та кучугури. Ще й русло Орелі перегородили греблями: гроші на це дають із бюджету мільйонами.

Відвоювати створення Національного степового природного парку як еталона найбагатшої розмаїттям флори та фауни степової екосистеми зараз вельми важливо, наголошує Вадим Манюк. Поки ще не пізно, орні землі необхідно повертати як території того невичерпного колись біорізноманіття, що протидіяло деградації ґрунтів, утримувало воду та накопичувало вуглець.

— Натомість нам нав’язали нову біду, — журиться Вадим Володимирович, — усупереч науковій очевидності маємо епопею так званого порятунку степової унікальності, яка насправді виливається у фатальну загрозу її безповоротної загибелі. Аби збагнути, про що мова, згадаймо про неповторність механізму екосистеми степу, котрий на відміну від екомеханізму лісів сприяє виробленню гумусу. Перший вбирає вуглекислий газ з атмосфери, а другий «видихає» в неї кисень. Разом це й забезпечує існування всього живого на планеті. З цих міркувань степи називають ще «лісами догори дном».

Нині ж затіяна нова нищівна загроза для степів — їх заліснення. Ініціатори висадження лісів у степах запевняють, що це ледь не єдина панацея від згубних наслідків суцільного освоєння колись цілинних земель. Та хіба не схоже на насильницьке перетворення природи на зразок мічурінського чи на спробу примусити річки текти у зворотному напрямку? Це оманлива і глибоко шкідлива практика, — переконаний Вадим Манюк.

Почалася вона ще з тих часів, коли, замість того щоб розумно використовувати безкраї степи, їх розорювали, називаючи це вдосконаленим освоєнням. Радянські колгоспи не випадково зобов’язували не давати землі гуляти — навіть від парів відмовлялись. Інакше «шили» безгосподарність.

Сьогодні ж почин із лісорозведення насамперед поширився на ще не освоєні балки, луки і пасовища, також на різні в минулому «непродуктивні» площі, еродовані вітрами і водами. То це ж добре, скаже хтось. Ні, все навпаки: там, де ще лишилися більш-менш недоторкані шматочки степової флори і фауни, — тепер ліси, як кажуть, місцевого значення. На переконання науковців, це свідоме і планове знищення залишків трав’янистих екосистем. Еколог Олексій Василюк наголошує, що штучні лісонасадження в степовій зоні повноцінними лісами не виростають, перетворюються на чагарники. З’являється ландшафт, де нема ні степу, ні лісу.

На Дніпропетровщині кампанія із заліснення степів перетворилася на бізнес для лісівників. Освоюючи виділені кошти, вони висаджують ліси на значних територіях, а потім лишають їх напризволяще. Хоча лісові насадження у степах не виручає і найретельніший догляд за ними. Вони занепадають, отож розведення їх — безсовісне марнотратство, значною мірою підтримане Указом президента України від 2008 року «Про деякі заходи щодо збереження та відтворення лісів і зелених насаджень». У відповідь колектив учених звернувся до Президента України Віктора Ющенка з листом-застереженням: організовані насадження лісів зашкодять степу. Проте їх не почули. Натомість на «ура» була сприйнята і затверджена Кабінетом Міністрів державна програма «Ліси України», котра не враховувала проблем степової зони.

_{Степ має лишатися степом}

ТАК і вийшло, що за останні 10 років більшу частину Дніпропетровщини з її найбільш класичними степами України силоміць засаджують лісами. Вони знищують унікальну екосистему, блокуючи накопичення гумусу, та унеможливлюють існування степових видів рослин і тварин.

— За десятиліття перетворення степу на ріллю зникло не менше 80 відсотків тваринного світу, серед якого — кормова база для птахів, що без неї вимирають. А птаство — ворог шкідників рослин. Отакий страшний обвал співіснування взаємопов’язаних біологічних систем не тільки не стримується понад століття, а наростає, — уточнює Вадим Володимирович.

Реалізація державної програми із заліснення України припала на часи після земельної реформи, коли сільськогосподарські вгіддя вже розпаювали чи не до останнього поля. Тож у Дніпропетровській степовій області аж бігом взялися садити лісові масиви на залишках сінокосів, пасовищ і на невгіддях — схилах балок, ярів тощо. А вони нині є останніми (!) фрагментами, де ще збереглася степова рослинність. Тепер і їх під корінь?

Протест проти цього не так давно висловив голова Запорізької ГО «Спілка друзів природи» Сергій Івко. Зокрема, він обурюється тим, що між Токмаком і донедавна районним центром Чернігівка переорали та засадили деревами немісцевої селекції велику ділянку степу, де раніше буяли рідкісні рослини і водилися червонокнижні тварини. Лісівники освоїли ще й уцілілий шматок степу, який активісти Всеукраїнської екологічної ліги домоглися зарезервувати для створення регіонального ландшафтного парку. А чого дивуватися? Ще раніше у Луганській області на ліс перетворили заповідник «Трьохізбенський степ». Аналогічна доля спіткала і ботанічний заказник загальнодержавного значення «Єлизаветівський степ»…

Природний степ має бути дорожчим не тільки за ріллю, а й за ліс посеред нього, стверджує Вадим Манюк. Він пропонує закріпити це положення на законодавчому рівні. На переконання вченого та його колег-однодумців, настала потреба щонайменше третину розорених степових земель вивільнити із сільськогосподарського обробітку для відновлення на них одвічних природних екосистем та їхніх функцій створення і нагромадження гумусу. Виведення третини нинішньої ріллі з обороту — це мінімум.

В останні роки минулого століття за наукового кураторства ректора Дніпропетровського тоді аграрного університету Миколи Масюка був створений проєкт із залуження 40 відсотків ланів і полів області. Залужувати їх означає засівати не сільськогосподарськими культурами, а різноманітними травами, дерновими злаками та бобовими. Експериментальні ідеї Миколи Масюка втілювала спецлабораторія на чолі з аспірантом Леонідом Гузенком у навчальному радгоспі «Самарський» аграрного університету.

На жаль, ученим не дали завершити експеримент. Утім, як стверджує Леонід Миколайович, залишилися тверді переконання, підкріплені дослідами, що, застосовуючи метод залуження ріллі, вистачить 50-70 років, аби повернути її до стану степової екосистеми. А за 100 літ не окремі поля, а увесь степ забуяє хай і не первісним, але таким жаданим біорозмаїттям. Відновляться, запрацюють його біомеханізми нагромадження гумусу і збереження чорнозему.

Та кому це сьогодні потрібно?