• Традиції

Зелених свят клечання

Микола ШОТ.

Тернопільська область.

Фото з відкритих джерел.

Село Цеценівка Шумської міської громади на Тернопіллі потопає у зелені. Краєвиди тут мальовничі — невеликі гори-пагорби, видолинки нині одягнулися в смарагдові шати, блакитним рядном простелилися кілька ставків. Плаває на них пара білих лебедів зі своїм виводком. Річка Вілія теж надає селу привабливості. Ліс запрошує у своє зелене царство, а довкруж — шумлять-наливаються на полях зернові.

ЗЕЛЕНІ свята — свята незвичайні, жадані, адже з ними остаточно приходять до нас літо, тепло, сонце. За давніми українськими звичаями та обрядами ці свята стали думою про життя й спомином про померлих. Ці традиції започаткували ще наші предки-язичники, християнська ж релігія їх вміло вплела у свою канву. Зрозуміло, що із сивини-давнини до дня нинішнього багато чого розгубили із тих вшанувань природи. Тішить, що тепер хочемо знати своє правічне коріння, прагнемо відродити народні звичаї, ковтнути водиці із життєдайного національного духовного джерела.

У Цеценівці вперше відтворили обряд Зелених свят 15 літ тому. Вже понад 30 років завідувачкою місцевого клубу, чи то, як нині називають, — філією Центру культури та дозвілля ім. В. Ільківа Шумської міськради Цеценівського старостинського округу, є Неля Товканюк. Вона ентузіаст своєї справи. Яких лише заходів тут не організовувала! При закладі культури діє фольклорний колектив «Берегиня», який об’єднує і дорослих, і дітей.

Як відомо, Зелені празникування стали невіддільні в українців від одного з найбільших християнських свят — Трійці. Можна сказати, що цілий тиждень готуємося й святкуємо цієї пори. Здавна, за переказами старших мешканців Цеценівки, у селі Зелені свята починали відзначати у четвер. Саме цей день у багатьох куточках України називають Русалчиним Великоднем — нібито русалки (дівчата або молодиці, які під час купання втопилися) виходять з води, мандрують полями й городами. Зупинити їх допомагають полин і любисток. У четвер до схід сонця у Цеценівці дівчата йшли в ліс рвати квіти. Перед тим просили в матерів своїх: «Пусти мене, мати, віночки сплітати, віночки сплітати, на воду пускати, на воду пускати, щастя й долю гадати». Отримавши благословення, бралися за виконання обряду. «Збирати зілля, власне, треба з росою, тоді воно матиме велику, в тому числі й лікувальну, силу», — пояснює Неля Товканюк. Папороть, адамове ребро, дзвіночки, інші квіти дівчата вплітали у віночок, відтак його вішали на дерево. У неділю ж знову приходили сюди, якщо віночок не зів’яв, пускали його на воду. Вважали: якщо тутешня річка Вілія радісно понесла віночок на своїх хвилях — щаслива доля чекає на дівчину, що його сплела. Нещастя символізував затонулий квітчастий круг.

У п’ятницю чоловіки здебільшого виходили на косовицю, жінки ж вишивали візерунок, бодай хоч один, на новій сорочці для судженого. Вважали, що в такий спосіб зуміють вберегти свого чоловіка від подружньої зради. Цілком вишиванку закінчували вже узимку, коли сільськогосподарської роботи меншало.

Зеленої суботи дівчата мали зранку виполоти всі бур’яни на квітниках. Треба було подбати й про розмаїте зілля, заготовити гілля дерев. Квіти увечері в’язали у великий букет, який у неділю святили в церкві, а також розкидали на долівку чи підлогу. Для цього годилося будь-яке зілля, крім дурману. Головну ж роль, так би мовити, відводили татарському зіллю, яке ще тут називають лепехою. Розкладаючи чи розсипаючи його, промовляли: «У рядочок кладу, як діточок, будь на сторожі Духа».

Клечають мешканці села свої оселі, подвір’я, городи гілками дерев. При воротах ставлять осику, яка має, за народними віруваннями, здатність відганяти злі сили. Віття ж липи заносять до хати, ставлячи його в куточках чи запихають за ікони. Для зеленого маєва використовують усі дерева, які тут ростуть, до списку заборонених не потрапило жодне. Гілля встромляли колись у стріху, нині теж для цього використовують покрівлю, ринви. А над вхідними дверима — освячений у церкві віночок.

У своїй фольклорній зеленій забаві «Берегиня» відтворила й обряд водіння Куста. Дівчатка вибирають з-поміж себе одну кустянку і прикрашають її розмаїтими квітами. Відтак ідуть до господарів, розповідають їм, що були вони у великому лісі, нарядили Куста із зеленого клена й просять хазяїна вийти з покою (світлиці) й винести Кусту «хоч пів золотого» та й про «панчішки та черевички» не забути. Відтак засилають розмаїті зичення на кшталт: «щоб всі люди були багаті», «щоб вам коні водились і овечки плодилися», «щоб була трава густа та пшениця рясна».

Турбота про врожай із давніх-давен є прикметною для українця. Зрозуміло, що в обрядах Зелених свят вони теж знайшли своє відображення. І на Волині, і в Галичині всією процесією вирушають освячувати поля, свяченою водою кроплять криниці й навіть господарські будівлі. У Цеценівці колись, кажуть, такий хресний хід проводили зеленого понеділка. Ба більше, зустрічалися на межі сіл зі своїми сусідами. У наш час до такої традиції вдалися лише одного посушливого року.

Тривалими днями цих святкувань не забувають про родичів, які відійшли у вічність. В українців є традиція влаштовувати на могилах тризну. «Нинішньої пори розцвітає зелене жито, й уберегти урожай від негоди нам допоможуть душі померлих», — твердить один із персонажів цеценівського дійства. До того ж сумувати не треба, навпаки, він закликає розвеселити ці душі запальною піснею. Бо ж:

Зелене свято прийшло,

Із собою косовицю принесло,

Хліб — для поля,

для достатку,

Сонечко — для роботи

та усмішки,

А нам — для життя.

Хай наша душа й життя будуть наповнені світлом і щастям, непохитною вірою в нашу Перемогу над російськими окупантами! І нехай, як кажуть у Цеценівці, пишається липове гілля повсюди, хрумтить по домівці, як сніг, лепеха!