Архів
Вівторок,
2 липня 2024 року

№ 27 (20071)
  Про нас
  Реклама
  Поточний номер
ico   Передплата

Шукати фразу повністю
      У номері:Липень
  Версія для друку          На головну
  • Незламні

Березнівські титани

Інна ОМЕЛЯНЧУК.

Рівненська область.

Фото автора.

Саме так можна сказати про наших захисників і про їхніх мам та дружин, які знаходять у собі сили жити, працювати і невпинно молитися за Україну. Ці невигадані життєві історії — наочне свідчення незламності простих людей: тих, хто зовсім не вважає себе героями. Але вони насправді герої і вони серед нас — придивімося.

«Сину, тепер у мене два дні народження...»

ЖИТЕЛЬ Березного Олег Павлушенко, якому ось-ось мало виповнитися 10 років, із нетерпінням чекав… ні, не на подарунки. Хлопчик так і сказав мамі: «Найбільше на світі хочу, щоб мене привітав тато…»

І після тривалої перерви його тато зателефонував із війни: «Я поранений, але живий. Мабуть, народився в сорочці. Тепер у мене, сину, є другий день народження. Він, як і твій, — 23 листопада».

Біль і радість злилися в дитячій душі воєдино: з такими емоціями і дорослому годі впоратися, не те що дитині!

Олег та його 12-річний братик Дмитрик — онуки Тамари Павлушенко, що працює черговою в готелі у місті Березне. Як же болить їй, бабусі та мамі, та війна!

Її син Володимир служив у штурмовій бригаді на першій лінії, саме там і зазнав складного поранення (якраз у день народження молодшого сина). Різні етапи лікування та реабілітації проходив у Харкові, Полтаві, Миргороді на Полтавщині, Рівному…

На жаль, функції ноги не відновилися, тож нині, через пів року, Тамариного сина вивели «поза штат» — тепер отримує 700 гривень на місяць. І сказали шукати собі місце в не бойовому підрозділі.

«От як так: забрали здорового 40-річного чоловіка, а тепер, у 41, із каліцтвом, — шукай собі застосування сам?» — тривожиться мама, яка саме поверталася додому із Житомира — місця розташування частини сина.

Можна тільки уявити, що у жінки на душі, адже зараз на передовій і другий її син, 39-річний Михайло. Молитва не сходить із її вуст. Моляться разом із напарницею — черговою готелю Галиною Дипон. Бо і в пані Галини на війні син Олег та зять Андрій.

«Обоє працювали на спиртозаводі: син був начальником відділу кадрів, а зять — технологом. Самі знаєте, як воно матерям: у кого дочки, ті сплять спокійніше, а як сини — то не до сну. Скільки хлопців уже поховали в нашій громаді! Але і Олег, і Андрій заспокоюють — усе буде добре. Тож із вірою і надією чекаємо на своїх дітей».

Ці скромні жінки не вважають себе особливими, просто гідно несуть свою тяжку ношу. Кажуть, рятує робота, спів­участь та підтримка колег.

«Я на Великдень в Бога відпрошуся...»

56-річна Наталія Сенюк у магазині села Моквин працює понад два десятиліття.

«Мій син Іван відслужив строкову службу, закінчив наш лісний технікум. А в 2014-му добровольцем пішов в АТО, прослужив півтора року, дістав відносно легке поранення. Повернувся, їздив по заробітках. 23 лютого 2022-го він поїхав до Польщі. Щойно дістався місця, як надійшла страшна звістка: війна! І от 25-го я приходжу з роботи — а він удома. Мамо, каже, я по-іншому не міг… І попрямував до військкомату. Півтора року був солдатом, а тепер сержант, командир відділення у штурмовій бригаді — так би мовити, еліта ЗСУ. Він на передовій, біля Роботиного. Третій рік уже на війні, аж самій не віриться», — ділиться сокровенним Наталія Сенюк.

Розповідає, як 10 січня, у свій день народження, Іван народився ще раз: «Коли він іде на завдання на «нуль», зв’язку, зрозуміло, нема. І ось минуло вже кілька днів, ми тривожимося. Пишу, пишу йому повідомлення — не відповідає. Усі вітають його з днем народження, — жодної реакції. Тоді я настирливо телефоную — озивається. Проте я не впізнаю його голосу — затягує мову, говорить тихо… «Ваня, це ти?» «Я. Передзвоню…» Молодшому синові написав, що поранений, зачепило голову… І що 10 січня — тепер подвійний його день народження. А у перших 15 днів травня Іванові дали відпустку, і він був удома на Великдень. Знаєте, це найбільше у світі материнське щастя!»

Паски напечіть мені, матусю.

Жовтої, солодкої, в печі,

Я на Великдень в Бога відпрошуся

І додому прилечу вночі… — пригадалися рядки, які народилися в цю криваву війну.

Була в них і паска, й до паски, тільки син, каже мама, став зовсім іншим: і у ставленні до життя, і в оцінці наших буденних турбот та клопотів. Помітив, що цікавляться його долею ті, кого так чи інакше зачепила війна. Решта ж відгороджується отим невидимим «муром», зведеним у власних головах. Від них війна далеко… Та насправді вона так близько: на кону — доля нашої держави.

Чудово розуміє це і напарниця пані Наталії Лариса Ковальчук, адже її син Микола тримає над нами небо на Донецькому напрямку. А рідний брат Сергій Харчук віддав за Україну життя — ще й трьох місяців не минуло. В їхньому Моквині вже вісім могил Героїв під жовто-блакитними прапорами…

Тож кожний день Наталії та Лариси починається із взаємного запитання: «Що там твоє дитя?». Коли приходить повідомлення від одного чи іншого сина, на обличчях жінок синхронно з’являється усмішка — кожна радіє, наче за свого.

А ще вони оберігають хлопців молитвами: ми, кажуть, молимося так пристрасно й щиро, як, здається, ще ніколи у житті не молилися. З вірою, що Всевишній заступиться і за всіх синів, чоловіків та братів, які на фронті, й за нашу неньку Україну.

Версія для друку          На головну
  • З повідомлень інформагентств
Україна жнивує
Читати
Рейдери підіймають голови
Читати
Ворог посилює терор
Читати
Продовжено тимчасовий захист
Читати
«Тінь» накриває
Читати
Недбалість чи свідоме ігнорування?
Читати
У ДСНС повноправний очільник
Читати
Працюють над поліпшенням зв’язку
Читати
Сплюндрований регіон
Читати
Бранці вже вдома
Читати
Проміжні автопідсумки
Читати





 

При використанні наших публікацій посилання на «Сільські Вісті» обов’язкове