«Iз цієї війни не повертаються...»

Леонід ЛОГВИНЕНКО.

Фото автора.

Бойовий медик Таня.

Протишокова.

«В душі я старовір, — каже Таня і, вловивши мій здивований погляд, додає: — Ні, не за релігією, а по життю». А щоб мені й справді стало зрозуміло, про що йдеться, дістає з кишені невеличке портмоне, в яке вкладені світлини дітей та малюночок: серденько на шматочку білого паперу. Нині всі зберігають фотографії рідних у телефонах, а вона, як колись, носить друковані знімки. «Оце Анна, це Іван, а це Демид», — називає Таня імена найдорожчих їй людей, і в цьому також відчувається відгомін «старовірства».

ЖІНКА служить операційною сестрою на стабілізаційному пункті однієї з бригад, що тримає оборону на Лиманському напрямку. «Наша Таня», — каже командир зведеного підрозділу з позивним «Кардинал», і в цих словах чується тепло у ставленні до неї, як до члена родини, в яку її прийняли.

Стабілізаційний пункт, розташований неподалік фронту, — місце, куди доставляють із передової поранених. Спочатку, якщо бійця вразили осколок чи куля, він або сам собі накладає турнікет, або на виручку приходять побратими, далі бойовий медик допомагає добратися до точки евакуації. Звідти пораненого на броні вивозять у дальній стабпункт, розгорнутий уже на базі медроти. Тут роблять усе, що можуть, аби стабілізувати стан воїна: знімають турнікети і зупиняють кровотечу, витягають осколки з відкритих ран, зашивають, бинтують… Далі після сортування «легких» поранених везуть на стаціонар своєї, а також інших медрот, «важких» скеровують в операційні шпиталі.

Того дня, коли я був на стабілізаційному пункті, сюди з передової, де точаться запеклі бої, привезли кількох поранених — хтось при пам’яті, а дехто в тяжкому стані, із землистим обличчям… Сьогодні чи не найбільшої шкоди захисникам завдають безпілотники. Але наші медики мають високий рівень кваліфікації: навіть за важких поранень і надскладних умов роботи загальний показник летальності у стабпунктах і мобільних госпіталях не перевищує 0,1 відсотка.

В обов’язки Тані входить готувати операційну, яку тут називають протишоковою, до прийому поранених, допомагати лікарям. Вона часто бачить те, від чого тилова людина, яка війни не знала, але каже, що втомилася від неї, непритомніє. За освітою жінка не лікар і не медсестра, а художник-графік. Захоплювалася велоспортом, навіть брала участь у змаганнях — загальнонаціональних і європейських, які відбувалися в Альпах. Починалося все з того, що їй захотілося перевірити себе, чи зможе подолати «сотню». Врешті Тані підкорилася «тисяча», тобто дорога з Києва, де вона мешкає, до Одеси і назад. Витривалість та міцні нерви — риси, без яких не здолаєш дистанцію ультрамарафону, — особливо важливі тут, у медичному підрозділі, де постійно стикаєшся зі стражданнями і кров’ю.

— Із цієї війни не повертаються, — каже Таня, думаючи про щось своє. — От була я вдома у травні. На один день мене відпустили. Вийшла на вокзалі за дві станції від Слов’янська — а війни там немає. Люди безтурботно сидять у кав’ярнях, розмовляють, будують мирні плани. У Києві взагалі інший світ...

Від початку великої війни вона намагалася бути корисною своїй країні. Де могла, допомагала людям і ЗСУ. Але потім потік запитів змілів, їй відповідали, що все є, нічого не потрібно. Жінка була повернулася у спорт, а потім у якийсь момент… «Я тут, на війні, корисніша, ніж удома, хоча й рідні потребують мене, — пояснює Таня свій вибір. — Та хочу, щоб у моїх дітей було майбутнє».

Аби дійти до нього, жінка обрала не найлегший шлях. У пам’яті назавжди залишиться той хлопчина… Стояла ніч, яку розірвав крик із коридору: «Люди добрі, ради бога, дайте води». Поранений з опіками, добу не пив… На операційному столі з нього зрізали брудний, обвуглений одяг, а документи та особисті речі по-клали в чорний пакет, який мав їхати з ним у шпиталь. Дивиться Таня, аж там написане її прізвище — хлопець виявився однофамільцем… У серці кольнуло. Боліло в грудях, коли бачила серед поранених однокурсників, а бувало, що й серед загиблих. Коли на операційному столі людина, схожа на твого знайомого, це також зачіпає за живе.

Спочатку в операційну було важко заходити, але зрештою Таня до цього звикла — каже, зачерствіла. Втім, думаю, це не зовсім правильне визначення, адже вона, як і раніше, відчуває біль людей, переймається їхніми долями.

— Мені з цим важко жити, — зізнається жінка. — Якби було під силу, зробила б усе, щоб зупинити кровопролиття. Я про це постійно думаю, але від мене, напевне, мало що залежить.

Але вона одразу відкидає зневіру, коли згадує, що наше військо, яке стримує оскаженілу рашистську орду, складається з тисяч побратимів і посестер, котрі своєю стійкістю і вірою наснажують одне одного силою. Тож ніколи не треба недооцінювати окремої людини та її ролі у спільній справі. Особливо такої, як Таня, котра в надскладних умовах разом зі своєю медичною родиною стабпункту щоденно рятує бійців, які захищають нашу землю.