Архів
Вівторок,
30 липня 2024 року

№ 31 (20075)
  Про нас
  Реклама
  Поточний номер
ico   Передплата

Шукати фразу повністю
      У номері:Пост здоров’я
  Версія для друку          На головну
  • До джерел

Сонячна верета — привіт від пращурів

Ганна КЛІКОВКА.

Вінницька область.

Фото з відкритих джерел.

У селі Стіна Томашпільської громади на Вінниччині майстри об’єдналися, щоб творити красу, і відкрили ткацький центр VERETA.

ВЛАСНЕ, ткацьке ремесло жило поміж людей із давніх-давен. Але працювали жіночки вдома, на старовинних верстатах, які були в переважній більшості майже в кожній оселі. З часом інтерес до створення шедеврів власноруч згасав, у моду увійшли фабричні вироби. Минулого літа відродити давнє мистецтво взялася молодіжна громадська організація «Наше Поділля». Керівник організації Юрій Степанець (на фото) наголошує, що мета центру не лише збереження традицій ткацтва, а й сприяння розвитку сільських територій.

Пан Юрій розповів, що центр об’єднав сім майстринь, які впродовж останніх семи років на збережених у родинах ткацьких станках відтворювали традиційні на Поділлі верети — килимки.

«Нам хотілося відродити давні зразки, водночас осучаснити традиційні вироби, надати їм, так би мовити, практичного застосування. Тому розробили нову лінійку продукції — подушки для меблів, чохли для телефонів, авторські жіночі сумки, косметички, — розповідає майстриня Оксана Терешко.— Усе це виконано у стилі, притаманному ткацтву цієї місцини».

Ідея створення ткацького центру виникла іще до війни, ентузіасти виношували купу планів. Для початку, за словами Юрія Степанця, оголосили збір коштів. Вдалося зібрати 90 тисяч гривень, закупили чотири нові ткацькі станки, швейну машину та оверлок. Ще частина коштів пішла на ремонт сільської хати, яку викупила організація. Вона й стала центром ткацтва у Стіні. Передбачене приміщення для зацікавлених опанувати ткацьке мистецтво — тут можна переночувати, пройти майстер-клас, попрацювати власноруч за ткацьким станком, навчитися новому і показати щось своє. До речі, приклади такого навчання вже є, доброзичливі господарі не криють секретів.

«На жаль, через війну спершу ми призупинили працю, а тепер вирішили повернутися до реалізації задумів. Люди не можуть без роботи, до того ж це заробіток, у селі це дуже виручає, особливо молодь. Виходить так, що наші пращури подають нам руку допомоги у важкий час. Адже традиції ткацтва передавалися від покоління до покоління близько п’яти тисяч років. Смужки на тканинах наших майстринь інколи порівнюють зі своєрідним культурним ДНК. І от цей генетичний код нашого народу, нашої нації зараз як ніколи нас тримає. І будь-які дії, здатні його підсилити, ідуть нам на користь, — переконаний Степанець. — Тому благородна мета — зробити так, щоб це ткацтво було «живим».

Кожна з майстринь має свій почерк, молодь його виробляє поруч досвідчених. У гурті працювати цікаво й приємно. Чи не найбільший досвід у Світлани Антонишиної — понад 30 років. Працює вона за двома верстатами. Каже, що виготовляти доріжки навчилась ще з юних літ від старших, однак лише зараз відчула, що це ремесло насправді відроджується.

«В давнину старші односельці дуже багато ткали, — розповідає жінка. — Особливо, коли закінчувались польові роботи, жінки ставали до верстатів. Ткали доріжки, полотно, налавники, килими. Плели рушники з візерунками. Станки мали всі, хто заможніше жив. А бідніші позичали верстати, бо ж не завжди мали за що їх придбати. Наприклад, перший верстат я купила, він у мене вже років 30, а другий мені дали у центрі. Їм, мабуть, років по 100, вони всі дубові й дуже давні. Цікаво переглядати старовинні вироби. Наприклад, килимки, які стелили молодятам під ноги, як ті вінчалися, на них клали плетений рушник — теж давній. Зараз мати наші вироби в домівці стає, сказати б, престижно. Це тішить, додає сил творити».

Матеріал для своїх виробів майстри закуповують. А ще вони започаткували цінну екологічну ініціативу — використовують вживаний і непотрібний текстиль, повторним його використанням дають йому друге життя.

Село Стіна — мальовниче, з багатою культурною спадщиною і цікавим фольклором. Розташоване за більш як сотню кілометрів від обласного центру. Одначе проблеми цієї території, як і більшості сільських, — кепські дороги та відсутність можливості достойного заробітку, жодним чином не сприяють розвитку села. «Робота на ткацьких верстатах є однією з небагатьох можливостей для місцевих жінок отримувати стабільний дохід, — розмірковує Юрій Степанець. — Краса, як відомо, рятує світ...».

Версія для друку          На головну
  • З повідомлень інформагентств
Продовжено воєнний стан і загальну мобілізацію
Читати
Полтавщина вже упоралася
Читати
Наповнення сховищ триває
Читати
Пріоритет — оборона
Читати
«Розраховуйте на себе»
Читати
Під варту на 60 діб без застави
Читати
У металургів приріст
Читати
Зі стандартною тривалістю
Читати
Цілеспрямовано атакують лікарні
Читати
Перші гроші отримано
Читати
Зріс попит на нові машини
Читати





При використанні наших публікацій посилання на «Сільські Вісті» обов’язкове