Два бійці

Леонід ЛОГВИНЕНКО.

Фото автора.

У 127-й харківській бригаді територіальної оборони лабрадора на кличку Чорний Бумер знають усі. Він на фронті з першого дня широкомасштабного вторгнення, пішов записуватися добровольцем разом зі своїм господарем.

ОБИДВА вони родом із Вільшан, що у Харківському районі Харківщини, — пес і головний капелан бригади отець Олександр. До війни ні лабрадор, ні його хазяїн жодного стосунку до військової справи не мали, були цілком цивільними людьми. Один займався транспортним бізнесом, інший служив при господарі, охороняв оселю. Добре та заможно жилось їм у гарному будинку у Вільшанах.

Селище це, треба сказати, не випадково називається точно так, як і село з поеми «Гайдамаки» Тараса Шевченка. Після того, як поляки й московити домовилися й розгромили гайдамацьке повстання під Уманню на Черкащині: перші стратили Гонту, а другі заслали до Сибіру Залізняка, — залишки гайдамацького війська перебралися на Слобожанщину й заснували тут хутори Вільшани й Лисянка. Перше згодом стало великим селом, а друге — одним із його кутків. На Черкащині ж навпаки: Вільшани — село, а Лисянка колись була районним центром.

Майже 30 років тому я застав у Вільшанах 94-річного діда Лева, який добре пам’ятав історію села й затятих людей, які там жили. «Вільшани, Вільшани, багаті пожитки — хто прийде в жупані, той піде без свитки», — казали вони про себе. Словом, забіяками славились. Але й господарями також уважалися добрими й метикуватими. Той же дід Лев розповідав, як місцеві чоловіки їздили на Луганщину, закуповували там овець і без поспіху попасом гнали їх на Слобожанщину. Дорогою тварини підростали, нагулювали жир. Повернувшись восени у село, пастухи різали худобу, засолювали м’ясо в діжках, які потім притоплювали в річці — такому собі природному великому холодильнику. Після закінчення ж різдвяного посту вивозили баранину на базар, який і досі, хоча й осучаснений, існує в центрі села. Там із продажу баранини, по яку приїздили покупці з усієї округи, мали неабиякий навар. Словом, Вільшани — багате козацьке село. Однак тепер та Луганщина, звідки попасом гнали овець, — під окупантами, а слобожанські села московити знищують керованими авіабомбами.

Чому так сталося, що вже 24 лютого 2022 року нападники були на околицях Харкова? Є пояснення. Замість того, аби готуватися до війни і рити окопи, ми на заклик керманичів держави мали готуватися до травневих шашликів. А вистояли завдяки українцям, які стали в черги до військкоматів. Серед них були і вільшанці: майже сорок чоловік приїхало на автобусі до ТЦК, чим дуже здивували його начальство. А що тут незвичайного: козацько-гайдамацькі гени. Тепер ситуація інша — чоловіки ховаються від мобілізації. Одні називають причиною державну політику, яка не може мотивувати чоловіків на захист України (одні воюють, інші крадуть), хтось каже, що перевелись у селах і містах справжні козаки. Отож доводиться безперервно перебувати в окопах під бомбами, снарядами і кулями тим, хто добровільно мобілізувався понад два роки тому. Як-от отець Олександр, а з ним його пес.

Бумер був на війні й тоді, коли Олександр служив головним старшиною взводу, й тепер, коли хазяїн висвятився на священника і став капеланом. Чотирилапий боєць передчуває, коли буде обстріл, і шукає схованку, а ще винюхує та знаходить міни...

У бригаді ж псу дали позивний «Психолог», бо спілкування з Бумером, кажуть, позитивно позначається на нервовій системі — не менше, ніж спілкування з лікарем. Сам же «Психолог» релаксує, коли його господар грає в шахи. Кажуть, що він уже знає, як ходять кінь, тура, пішак. Можливо, колись і сам зіграє партію з отцем Олександром, а поки лише підказує голосним «гав», як йому варто ходити…