• Славетні імена

Неймовiрна доля, неймовiрний голос

Софія СОШКО.

Анатолій Борисович найбільше любив проводити час на своїй дачі. Працював на землі, займався садом.

А й справді — з дипломом конструктора гірських машин уродженець шахтарського краю підкорив сцену Київського театру опери та балету, а згодом став першим українцем, якого запросили виступати у нью-йоркській Метрополітен-опера. Диплом консерваторії легендарний співак отримав уже після того, як здобув світову шану і став по-справжньому народним артистом в Україні, об’їздивши кожний її куточок. 2022 року він увійшов до списку 100 найвидатніших українців.

А НАРОДИВСЯ великий тенор світу Анатолій Солов’яненко 25 вересня 1932 року в місті Сталіно (нині Донецьк). Українська народна пісня в домі Солов’яненків лунала завше. Батьки любили співати дуетом, і музика вносила яскраві барви у скромне життя шахтарської сім’ї із Пролетарського мікрорайону Донецька. Маленький Толя все, що чув удома чи по радіо, засвоював миттєво. Найрозкішнішою річчю в батьківському домі для хлопця був патефон, а чи не найулюбленішою платівкою — пісні у виконанні Івана Козловського, з яким у майбутньому йому випаде честь познайомитись особисто. Крім того, що батько Анатолія чудово володів голосом, не маючи музичної освіти, він ще й у молодості разом із дружиною виступав у гуртках художньої самодіяльності. Втім, глава сім’ї вважав, що спів — це для душі, а професію треба мати таку, за яку платять гроші. Анатолій дослухався і став студентом Донецького політехнічного інституту, щоб продовжити гірську справу батька, діда та прадіда, але мріяти про сцену не перестав.

У супроводі інструментального ансамблю почав виступати соло. Щоб удосконалити свій спів, брав уроки вокалу в Олександра Коробейченка — соліста Донецького оперного театру.

Після закінчення вишу Анатолій влаштовується асистентом кафедри графіки та нарисової геометрії, проте уроків по вокалу не залишає.

1962-го взяв участь у концерті художньої самодіяльності в Києві. Його голос вразив усіх присутніх, і виконавця запросили стажером до Державного академічного театру опери та балету імені Тараса Шевченка. Того ж року він їде до москви, де бере участь у конкурсі молодих вокалістів. Там його виступ помітили й направили Анатолія на стажування до міланського театру Ла Скала. Відомий співак Дженнардо Барра став наставником Солов’яненка і відкрив українцеві школу італійського бельканто.

У 1963 році співак одружився.

«Ми познайомилися з Толею на роботі, в Політехнічному інституті, — згадувала його дружина, що стала другом і порадницею на все життя. — Я була лаборанткою на кафедрі, а він викладачем. Ми жили в одній стороні, куди ходив один-єдиний трамвай. Їхати треба було хвилин 30, і ми часто опинялися там разом. Я добре пам’ятаю день, коли він уперше відкрито звернув на мене увагу. Це було 8 березня 1962 року. До речі, в той час це був робочий день. Толя приніс мені шикарний букет квітів і запропонував провести додому. Для мене це було повною несподіванкою».

За рік Анатолій знову їде на стажування до Італії й згодом бере участь у концерті разом із трупою театру Ла Скала. У 1965-му він переміг у конкурсі естрадної пісні «Неаполь проти всіх». Того ж року Солов’яненко стає солістом Київського театру опери та балету.

За роки вдосконалення майстерності Анатолій Борисович сформувавсь як ліричний тенор. Він постійно працював над своїм голосом. Неперевершено володів італійським стилем вокального мистецтва, віртуозно виконуючи твори Джузеппе Верді, Джакомо Пуччіні, Джузеппе Доніцетті, П’єтро Масканьї, найскладнішою із яких була партія Маріо Каварадоссі в опері Пуччіні «Тоска». Не кожному співакові було під силу її виконати, та Анатолію це вдавалося, його спів лунав легко і проникливо.

Вершиною ж майстерності українського тенора була партія герцога в «Ріголетто». Пласідо Домінго і Лучано Паваротті визнавали талант Солов’яненка і захоплювалися ним.

У 1967-му Солов’яненку присвоїли звання заслуженого артиста УРСР, за вісім років по тому удостоївся звання народного артиста СРСР.

Географія його гастролей охоплювала територію від країн Європи до країн Азії, від Австралії й до Канади.

Віртуозно виконував співак партії українських опер «Запорожець за Дунаєм» Семена Гулака-Артемовського, «Наталка Полтавка» Миколи Лисенка.

Особливе місце в душі співака займали композиції на вірші Тараса Шевченка. Йому була дуже близькою пристрасна й глибоко людяна поезія Кобзаря. Тому так вражаюче лунали в інтерпретації Солов’яненка «Огні горять, музика грає» або «Чого мені тяжко, чого мені нудно?». Співак переконливо доносив слухачеві драматизм романсів: «Засни, моє серце, навіки засни, Невкрите, розбите — а люд навісний Нехай скаженіє... Закрий, серце, очі».

Цей романс М. Лисенка на слова Т. Шевченка, виконуваний ним у зрілому віці, немов відображав внутрішні переживання самого актора, його тугу за високим мистецтвом, за рідним Київським оперним театром, якому він віддав 30 років свого життя, а потім змушений був залишити через несумісність його високих вимог до мистецтва і комерційних планів тогочасного керівництва Київської опери.

В репертуарі співака налічувалося багато творів українського бельканто, що так добре відповідали італійській манері виконання Солов’яненка: «Чорнії брови, карії очі», «Ніч яка місячна», «Дивлюсь я на небо», «Там, де Ятрань круто в’ється», «Повій, вітре, на Вкраїну», «Стоїть гора високая» та інші шедеври. Анатолій Борисович виконував їх особливо задушевно, просто й водночас витончено лірично.

Альбоми українських народних пісень, які він записав власним коштом, стали найпопулярнішими у творчій спадщині виконавця. В українській пісні Анатолій Солов’яненко зумів передати душевність, щирість, простоту і природність почуттів. Український фольклор він збирав не тільки в Україні, а й серед представників діаспори по всьому світу: часто вони співали пісні, яких у нас уже ніхто не пам’ятав. Всі ці неоціненні зразки Анатолій Борисович записував так само ретельно, як колись настанови вчителів, аби зберегти для наступних поколінь, а на сольних концертах за кордоном завше включав у свій репертуар, щоб про співучу Україну знав увесь світ.

Анатолій Солов’яненко у щасливому шлюбі виховав двох дітей. Старший, Андрій, тепер проживає у Канаді, в Торонто, займається бізнесом. Молодший, Анатолій, нині народний артист України, лауреат Шевченківської премії, з 2011 року — головний режисер Київського театру опери та балету ім. Т. Шевченка. На початку 2000-х випало послухати його інтерв’ю на телебаченні вже після смерті батька. Була щиро вражена цим висококультурним, освіченим, добре вихованим молодим чоловіком, його манерою спілкування, правильно побудованими фразами, душевністю, тактом. Так що можна засвідчити і високий батьківський талант Анатолія Борисовича Солов’яненка.

В одному з інтерв’ю Анатолій Анатолійович особливо наголосив на деяких біографічних відомостях із життя свого батька: «Був за всю історію Радянського Союзу одним із двох безпартійних лауреатів Ленінської премії. Ніколи не був членом КПРС, ніколи не заспівав жодної радянської пісні. В ті часи це було дуже нелегко. Грошову винагороду Ленінської премії, 10 000 карбованців, віддав у Фонд миру». Видатний українець, високоморальний і чесний, сягнув найвищих світових вершин тільки завдяки своєму таланту і праці. Заради української сцени він пожертвував спокусливими пропозиціями. «Анатолію пропонували прекрасні умови, будь-яку квартиру. Три рази Юрій Лужков, мер москви, запрошував нас переїхати в москву. Але я бачила, як Анатолій весь час шукав привід, щоб відмовитися. Напевно, він любив свою Батьківщину більше, ніж вона любила його. Ми могли виїхати і в Італію, прекрасно заробляти, там виходили диски Солов’яненка. Але чоловік говорив, що його серце назавжди віддане Україні. Розумієте, корінням він був тут. Особливо любив свій Козин», — згадувала дружина.

За роки своєї творчості український тенор виконав безліч оперних партій і записав 18 грамплатівок (арії, романси, пісні). Музичної діяльності Анатолій Борисович не збирався полишати, мріяв здійснити гастрольне турне Україною «Золоті голоси слов’янських народів». Але 29 липня 1999 року його не стало. За висновком лікарів, помер від гострої серцевої недостатності. На серці були рубці від семи мікроінфарктів, які переніс «на ногах».

Похований серед високих сосен у селищі Козин Обухівського району Київщини.

У 2008 році указом президента України Віктора Ющенка Анатолію Солов’яненку посмертно було присвоєно звання Героя України з удостоєнням ордена Держави.