Гріє душу добрий спогад

Олеся КАРБАНЬ.

с. Яблунівка

Миргородського району

Полтавської області.

ІЗ ПЛИНОМ часу дедалі частіше гортаю сторінки минулого, наче старий альбом зі щемливими для серця фотокартками. Пригадую, намагаюся відтворити у пам’яті кожну важливу, приємну, знакову подію у моєму житті і дедалі більше переконуюсь у тому, що нічого просто так не відбувається. Усі, кого доля вплітає у нашу життєву канву, неодмінно послані нам «згори» як безцінний дар. Саме завдяки збігу обставин чи все ж таки бажанню долі я мала честь бути знайомою із прекрасною людиною, майстром слова, журналістом, письменником, земляком — Михайлом Андрійовичем Олексенком. Тільки народився він, як я інколи кажу, в іншому вимірі часу. І, здавалося, якби не випадок, могла б розминутися у цьому життєвому просторі часових відстаней із письменником, та, на щастя, доля вирішила інакше. Щоліта приїздив Михайло Андрійович до нашого села, навіть попри вік і відстані — усе свідоме життя прожив у Львові. Приїздив, щоб погостювати у родичів, вдосталь наговоритися з односельцями, але у першу чергу відвідати колиску свого дитинства — дворище батьків. Цікава річ: де б не була людина, де б не прожила більшу частину свого життя, та все ж хоче повернутися до витоків, пригадати оте щемливе відчуття рідного, неймовірно близького. Ці місця неодмінно надають сили, навіть тоді, коли уже немає кому сказати «мамо», «тату», вони назавжди залишаються найважливішими для людини, виринають у найприємніших спогадах, приходять у найсолодших снах. І не дивно, що твір Михайла Андрійовича про моє рідне село «Чебрець у спадщину» хочеться перечитувати знову і знову, дослухаючись до кожного слова, смакуючи кожною фразою, насотуватися живильним нектаром змісту, настояного на пахощах рідного різнотрав’я. Хто хоч раз доторкнувся душею до його творчості, назавжди залишиться у її полоні. Як же не зачаруватися, коли це твір про твоє рідне село, написаний з такою ніжністю і теплотою? Проживши більшу частину життя у Львові, свої статті, які друкувалися і в Україні, і в далекому закордонні, Михайло Андрійович підписував подвійним місцем проживання «Полтава — Львів». Зустрічі із письменником назавжди залишаться у моєму серці приємним спогадом. Він став моїм першим учителем і редактором у юнацьких пробах пера. Розбивши вщент мої творчі починання, хоча навіть до категорії починань це не дотягувало, лукаво усміхнувся і додав: «Прогнозів робити не беруся. Є в твоєму характері щось особливе, якась внутрішня сила, яка, відчуваю, приведе на потрібний шлях, якщо додаси до цього максимум зусиль і старань, навчишся шліфувати, обточувати кожне слово». Досі згадую із вдячністю ці настанови, неодноразово вони ставали мені у пригоді, і хто б міг подумати, що стануть для мене пророчими. Справді, щодня «працюю», «шліфую», «обточую», щоправда, в учнівських зошитах.