Доки вони тримаються — тут Україна

Віталій НАЗАРЕНКО.

Чернігівська область.

Фото автора.

Сіють, жнивують, доглядають худобу під обстрілами, живуть під канонадами... Аграрії, які працюють у прикордонних селах Новгород-Сіверського району на Чернігівщині, — це люди особливого сорту, сіль землі. І як би важко їм не доводилося, кажуть, триматимуться до останнього. Звісно, багатьом із них значно легше було б покинути все, здати худобу на м’ясо, а землю пустити під пар, але ці люди добре розуміють, що на них рівняються інші, й коли вони підуть звідси, тут буде
не Україна, а «сіра зона».

_{«Живемо від обстрілів до обстрілів»}

РОЗВ’ЯЗАНА російським агресором загарбницька війна перетворила прикордонні села Чернігівщини на «сіру зону», але тут продовжують жити люди, працюють магазини, а сільгоспвиробники намагаються втримати рештки своїх господарств. Місцеві просили не зазначати назв населених пунктів, у яких ми побували. Бояться, бо, за їхніми словами, після публікації можуть початись обстріли. Обережність у цих місцях супроводжує кожну хвилину життя.

У магазині в одному з прикордонних сіл покупців негусто. Здебільшого тут залишились пенсіонери та працівники ферми, які не наважуються полишити домівки та податися в невідомість. Незадовго до мого візиту внаслідок обстрілу загинув чоловік. Того злощасного дня російська міна прилетіла прямісінько під стіну його дерев’яної хати (на фото), прошивши осколками помешкання і вбивши господаря.

Продавчиня Оксана Гулак (на фото) на запитання, чи призвичаїлася вона до обстрілів, не стримує сліз:

— До такого не звикнеш… Живеться нам… страшно…

— Чому не евакуйовуєтеся?

— Куди?! Місяців зо три село не чіпали, стріляли переважно по позиціях наших військових. А вчора дванадцять «приходів» було, й односельця вбило. Живемо від обстрілів до обстрілів.

— Багато тут сімей із дітьми?

— Немає. Повиїжджали.

— А що вас тримає?

— У місті за помешкання треба платити, а купити його ми не зможемо. Поки що є робота, ферма працює, і слава Богу.

Продукти в магазин доставляє підприємець. Розвозить їх часто польовими дорогами, які обстрілюються, щоразу ризикуючи життям.

_{Тварини вже звикли}

ПОДРУЖЖЯ Михайло та Оксана (прізвища просили не вказувати) працюють ветеринарами на фермі. Населений пункт також розташований на самісінькому кордоні з державою-терористом.

— Ви, як ветеринари, відчуваєте зміну поведінки тварин? — запитую.

— Як не дивно, худоба адаптувалася до обстрілів. Учора прилетіло буквально біля самих биків, зруйнувало будівлю, а вони навіть не відреагували, вийшли через зламану огорожу і пішли на пашу.

За словами ветеринарів, корів у хліві не тримають, усі вони на пасовищі. Попри постійні обстріли працівники, навпаки, відчувають тривогу, якщо довго панує тиша.

— Оце як днів із десять було затишшя, то стало не по собі, — зізнається пан Михайло. — А потім почалося… Тут недалечко були прильоти, зачепило одну корову, рана хоч і не глибока, але заживала довго.

Торік у цьому господарстві російські снаряди вбили понад два десятки тварин. Власники худобу вивезли, розподілили по інших базах. Сьогодні ж, кажуть, практично до всіх молочних ферм долітає.

_{Сам на сам у скруті}

АГРАРІЙ Юрій Сенько (на фото) перед великою війною обробляв понад п’ять тисяч гектарів землі. Нині ж у нього всього одна тисяча. Юрій Михайлович — один із небагатьох, хто все ще займається тваринництвом.

— Раніше ми брали обігові кредити на 15-20 мільйонів, — розповідає чоловік. — Тепер от почали буксувати за програмами. Елементарно не вистачає засобів, щоб розраховуватися... Фінансова ситуація у господарстві була хороша і перед повномасштабною війною, й у перший рік після її початку. У нас вистачало запасів, завдяки яким прожили певний час. Коли ми повернулися після деокупації, то засіяли перші 4,5 тисячі гектарів, із них 500 га не прибрали через обстріли. Наступного року зменшили площі до 2,6 тисячі га, з яких 900 га теж пропали. Тобто ми вклали 20 мільйонів гривень, які не змогли повернути. Це ви­явилося великою помилкою. Треба було просто припинити сіяти.

За словами фермера, господарювати у прикордонні дедалі складніше, а держава нічим не допомагає. «Міськрада пішла нам назустріч і на ті землі, які ми не можемо обробляти (там заміновано), дала знижку на податок на доходи. Держава не допомогла нічим», — констатує Юрій Сенько. Попри війну та втрату активів його підприємству продовжують нараховувати податки. «Позаторік ми заплатили 11 мільйонів, торік — 13 мільйонів, а нині — вже 4 мільйони гривень. Це все йде державі — податок на прибуток із зарплати, ПДВ, військовий збір. Ніяких пільг нам натомість нема».

Аграрій каже, що звертавсь із проханням про дотації на корів, по 8 тисяч гривень на голову, однак ця програма поширюється на господарства, які утримують менше ніж 100 голів ВРХ. «У нас більше. Тому допомогу не дають, — резюмує господарник. — Щодо цього ми навіть спілкувались із виконувачем обов’язків аграрного міністра, щоб виділили хоча б у цій 2-кілометровій зоні дотацію. На все прикордоння області залишилося 700 корів. Дотація була б серйозною підтримкою».

_{Вросли корінням у рідну землю}

ПОПРИ значні ризики сільгоспвиробники продовжують працювати в небезпечному прикордонні.

— Діватись нам нікуди. Є нормальні ферми, але всі хочуть продати й заробити. Ти стараєшся зберегти та вижити, а з тебе воліють здерти по максимуму... Такі сумні реалії. Лише Григорій Ткаченко (аграрій із Лукашівки, Чернігівський район, про якого наша газета писала неодноразово. — Авт.) допомагає і з тваринами, і з реалізацією та зберіганням збіжжя, — із вдячністю у голосі мовить Юрій Сенько.

До того ж, зі слів фермера, переїзд коштує великих грошей, яких катма. «Ми працюємо, щоб виплатити зарплату, посіяти щось для худоби й розрахуватися за кредитами, — говорить він. — Усі землі, які в нас залишились, залучені під тваринництво». Майбутнє агробізнесу в прикордонні Чернігівщини також не райдужне. Аграрії розуміють, що розмінують ці території не скоро.

— Фактично ми втратимо половину, якщо не більше, наших площ, — підрахував Юрій Михайлович. — Я розумію, що державі сьогодні не до компенсацій, але підтримка тваринництва — це та справа, яку потрібно зробити. Мені ж не озвучують прямо, але тонко натякають: «Заберись звідси ти, і люди виїдуть». Владі вигідно, щоб на цих територіях не було нікого. Немає людей — немає проблем! Але, на мою думку, доки тут живуть селяни — тут Україна, а не «сіра зона».

Об’їхавши майже половину лінії кордону, розумієш, що наш народ і справді вріс корінням у цю землю. Як би важко, страшно та небезпечно не було, тут залишаються люди, які доводять, що ось вона, справжня Україна!