Найголовніше — ми живі

Ганна Кліковка.

Запорізька область.

Світлини із сімейного архіву родини Германів.

Я знаю, куди поїду після війни. Це буде не море, не гори і навіть не рідне село, куди теж лине душа. Поїду в маленьке село Омельник, що в обпаленому й обпеченому війною Оріхівському (тепер Пологівському) районі. Віднині маю там близьких по духу людей — подружжя Валентина і Сергій Германи. Ми ніколи не зустрічалися: не довелося побачитись мирної днини, а тепер і поготів — їхню Богом благословенну землю ворог закидає смертоносним залізяччям. Мені дуже хочеться обійняти обох, подякувати, що у суворі наші дні вони не взяли квитків на зарубіжжя, а чи бодай у Запоріжжя, а міцно, з усіх сил, тримають свій фронт — аграрний, своє господарство «Аврора», і не віддають на поталу його гордість і красу — фруктовий сад.

В ОМЕЛЬНИК і Широке й телефоном пробитися майже неможливо, тому коли вдалося, я сприйняла це як подарунок. Насамперед привітала Валентину Павлівну Герман із високою відзнакою — їй, головному агроному ТОВ «Аврора», присвоєно почесне звання «Заслужений працівник сільського господарства України». Може, хтось зіронізує, мовляв, знецінилися в наш час такі відзнаки, проте землякам і односельцям пані Валентини так не здається. Її праця на виду, вона тут народилася, зростала. Сад удома плекав дідусь, і саме під його крилом дівча вчилося розуміти велику таїну кожної рослини. «У родині я старша, нас у батьків четверо — двоє хлопчиків і двоє дівчаток, — розповіла Валентина Павлівна. — Тато працював головним інженером колгоспу, хотів, щоб я стала зоотехніком. Але мене ця справа не приваблювала, повідала, що мрію займатися садом. Вибір припав на Кримський сільськогосподарський інститут. Їхати самій було страшнувато, тож із татом зібрали сумки і вирушили.

Вступила на факультет плодоовочівництва і виноградарства, навчалась із задоволенням. Після закінчення повернулась додому, хоч мені у тепличному господарстві неподалік Сімферополя роботу пропонували. Але я любила своє село, тож приїхала садівником у садівничу бригаду тодішнього колгоспу Куйбишева, яку очолював Герой Соціалістичної праці надзвичайно мудра людина і садівник Андрій Сергійович Єфименко. Він був мені наставником, відіграв знакову роль у моїй долі».

Валентина Павлівна каже, що за роботою незчулась, як промайнуло 38 років. Вони були щасливими, бо жінку тримає не лише улюблена робота, а й родина, коханий чоловік, двоє дорослих дітей, онуки.

Із Сергієм Володимировичем вони у парі без одного року сорок: їм добре удома разом, і кожен із задоволенням займається своєю справою. Чоловік очолює господарство від самого створення, із 1997 року. «Аврора» спеціалізується головним чином на садівництві, окремі площі відведені під зернові та олійні культури. До повномасштабної війни господарство займало третє місце в Україні серед експортерів свіжих черешень, відправляло свою смачну продукцію до Німеччини, Нідерландів, Великої Британії, інших країн. Від часу заснування взяли курс на інтенсивне землеробство із застосуванням сучасних технологій вирощування сільськогосподарських культур. Господарство завше будувало свій бізнес як соціально орієнтований. Підтримували молодь, надаючи перше робоче місце після закінчення навчання, а також кошти для придбання житла. Створили гідні умови роботи й забезпечували людей із навколишніх сіл робочими місцями, виховали когорту кваліфікованих спеціалістів.

Валентина Павлівна ніколи не шукала привілеїв чи поблажок як дружина голови господарства. Навпаки, вона бачила, як важко йому буває, і перебирала на себе чималу частину справ. «Перейшли разом нелегкі часи, коли взялися обновити 330 гектарів старого саду, займалися цим із 2003-го по 2015 роки, — розповідає жінка. — Корчували, поетапно вирощували саджанці, раділи, наче малим дітям, коли гарно приймалися. Знала, що потрібно шукати сорти, які можуть гідно конкурувати на експортному ринку. Наші черешні на міжнародному рівні отримували лише схвальні відгуки. Приміром, красунечка Крупноплідна. Сорт надзвичайно вдалий, районований, урожайний, ягоди пружні, можуть довго зберігатися, долати відстані. Ми сміливо відправляли їх, знаючи, що і через чотири-п’ять днів будуть як щойно з дерева. Або слива Стенлі — вишукана угорка, яка чудово зберігається в холодильних камерах, придатна до заморожування. До того ж нашим сортам притаманне пізніше достигання — ми починаємо збирати, коли в Мелітополі, наприклад, черешня вже відійшла».

Про свій сад, кожен сорт Валентина Павлівна розповідає, мовби пісню співає. А коли зайшла мова про справи цього року, голос враз змінює тембр: «Цей рік важкий як ніколи. Сади квітували на диво рясно, а 13 травня вдарили приморозки, побили цвіт, частина у зв’язку з бойовими діями пропала. Втішали себе тим, що рясному врожаєві не дали б ради. Адже у мирний час у господарстві була чітко налагоджена логістика, для збирання врожаю за трудовими угодами залучали сезонних працівників, люди приїздили із задоволенням. Тепер усе шкереберть. Проте прагнемо зберегти налагоджений збут своєї продукції.

Війна, певна річ, перекреслила і призупинила чимало амбітних планів, однак розвитку не зупинити. Сергій Володимирович розповідає, що поточного року ТОВ «Аврора» уклало договір про наміри оренди сертифікованих за міжнародною системою виробничих потужностей у Дніпропетровській області, де буде розміщена лінія сортування та калібрування черешні. Трудівників ТОВ «Аврора» з Преображенської громади планується залучати туди до роботи за позмінним графіком. Для цього товариство готове орендувати для проживання людей комфортні приміщення та організовувати проїзд за власний рахунок. Це відкриє нові можливості й для малих фермерських господарств Запорізької та Дніпропетровської областей, які займаються вирощуванням черешень. Матимуть надійний ринок збуту продукції, вийдуть на експорт. До речі, всі податки від використання цих виробничих потужностей сплачуватимуться за місцем реєстрації ТОВ «Аврора» — у Преображенську територіальну громаду Пологівського району.

Щодня Германи постійно перебувають на гребені випробувань. «Ми з чоловіком вранці виходимо з дому, і благаю Бога, щоб усі були живі. А чи повернемось, ніхто не знає, — каже Валентина Павлівна. — Он сиділи люди на лавці й за мить стали інвалідами з відірваними кінцівками… Йдемо на роботу як на війну. Дім наш в Омельнику понівечений, 12 касет прилетіло. Побитий дах, зруйновані перестінки, ми сиділи у підвалі, бо село часто обстрілювали, під час однієї з атак загинув сусід. Розбита школа, згорів дім неподалік. В Омельнику дуже важко нині, люди у постійному неспокої, по підвалах. Коли стало нестерпно, ми переїхали у вільну хатину в Широкому. Я її вишкребла, вимила, є пічка, груба, я в захваті, як довго вона тримає тепло. Людина до всього звикає, найголовніше — ми живі».

Широке також потерпає від ворожої напасті. Зруйновано мінізавод з виробництва соків, який виплекав директор. А все так чітко було налагоджено! Загальний обсяг виробництва у листопаді 2021 року становив 75 тонн. Усе смачно, як для себе. Багато лиха наробила зловісна С300, яка влучила між конторою та холодильними сховищами. А коли у Валентини на очах загинув від осколкового поранення комбайнер, її однокласник, то через величезний стрес жінка опинилася в реанімації…

«Я вже пенсіонерка, могла б податися, наприклад, в Ірландію, отримувати гарну допомогу і насолоджуватися життям, — розмірковує Валентина. — Проте коли б нас тут не було, це вже була б занедбана пустка. А ми тримаємо все з надією відродження після Перемоги. Сад треба постійно доглядати, тут же власноруч виплекане кожне деревце. А люди, вони ж, як той сад, так і дивляться з тривогою, чи ми є, куди прямує наша автівка, чи повернулася: бачать у нас захист і повсякчасну допомогу. Як таке кинути!».

Отак разом, плече до плеча, двоє людей ідуть через війну, трепетно підтримуючи одне одного. «У мене чоловік лагідний, ніжний, це я жорсткіша, — каже жінка. — Я йому дуже вдячна за те, що не втручається у мою сферу і не заважає у ній творити. От як гляну на поле — і розумію, що тут має рости слива, то саме вона і ростиме, не інакше, бо так шкірою відчуваю. Він керівник, завше у клопотах, а ситуації такі непередбачувані. Приміром, у холодильник закладається продукція, треба встановити певну температуру, а тут раптово вимикають електрику. Він за все відповідає: як зберегти людей, зібрати врожай, вивезти його, якщо порушена логістика, як ліквідувати наслідки прильотів. А я завше поруч».

А ще берегині оселі треба справлятися з побутом, але все встигає і робить це із задоволенням. Так склалося роками. Сільська жінка! Коли втомилася, то звечора приляже, а потім може встати о другій-третій ночі, зварити, випрати, прибрати. В Омельнику чоловік облаштував у домівці для неї гарні умови: все автоматизовано, газ, вода, теплі підлоги. У Широкому живеться без теплих підлог, зате повсякчас зі свіжим борщем і з теплом сердець.

«Ходімте в сад. Я покажу вам сад, Де на колінах яблуні спить вітер…» — написав колись Микола Вінграновський. Я знаю, куди поїду після війни. В Омельник, у Широке. Якщо це буде весна, знайду Валентину в саду, вона сказала, що від неймовірного весняного цвіту там голова йде обертом. Влітку, восени і навіть узимку я теж шукатиму її в саду, бо він для жінки — частина душі. Ми будемо говорити, слухати, радіти тиші. Помовчимо про пережите і несказане…

Дай, Господи, усім нам перейти через чорну межу війни…