• Славетні імена

Спiваймо разом

Олександр ВЕРТІЛЬ.

Анатолій Мокренко з учасниками фестивалю «Співаймо разом!». Фото з домашнього архіву автора.

Починаючи з 2001-го по 2018 рік у селищі Терни Недригайлівського району на Сумщині відбувався єдиний на той час в Україні обласний фестиваль-конкурс учнівських хорових колективів сільських шкіл «Співаймо разом!». Його організатором і натхненником став легендарний співак, уродженець цього селища, Анатолій Мокренко, який впродовж усього свого життя опікувався юними співочими талантами.

Анатолій Юрійович був упевнений: істинні голоси народжуються головним чином не на асфальті, в гомінких містах, а в селах, українській глибинці, де все первісне — земля, трава, дерева, пташки, небо… Маючи глибоке сільське коріння, він душею і серцем відчував і розумів, що потужний бетонний коток безжально підминає під себе тендітні юні паростки, призначення яких — продовжувати славетні пісенні традиції України.

Саме під час одного з таких заходів, на який традиційно з’їжджалися по кількасот школярів — шанувальників хорового співу — з різних куточків Сумщини, і випало познайомитися зі славетним земляком.

Утім, і раніше чудово знав це ім’я, адже мої батьки — світлої пам’яті — родом з маленького хутірця Гринівка, що поруч із Тернами. Вони обожнювали співака і пишалися, що з ним майже земляки. Коли по радіо звучали пісні у виконанні Анатолія Мокренка, ми всі припадали до приймача. Звісно, тоді не думалося, що за якихось чверть століття доля подарує особисту зустріч, яка переросте в багаторічну міцну мистецьку і житейську дружбу.

Вже з перших хвилин відчув особливу приязнь, теплоту, шляхетність співрозмовника. Спілкуватися із ним було напрочуд легко і цікаво. Дізнавшись про Гринівку, щиро усміхнувся: мовляв, і в нього там багато родичів, тож, цілком можливо, й ми у якомусь коліні також рідня.

Відтоді наші зустрічі-розмови стали постійними. А своєрідним апогеєм спілкування ставав уже згаданий фестиваль-конкурс, якого чекали з особливим нетерпінням. До його організації Анатолій Юрійович залучив свого земляка, активного прихильника хорового, і не тільки, співу Сергія Осикового — київського підприємця, який надавав кошти на призи і премії переможцям, призерам, школярам-хористам. За перше місце увесь склад хору разом зі своїм керівником отримував безкоштовну тижневу путівку до Криму, за друге і третє вручали комп’ютери, ноут­буки, різноманітну музичну апаратуру. Були й індивідуальні премії від Анатолія Мокренка — їх отримували окремі солісти, які, на його думку, виступили найбільш яскраво, талановито і неповторно.

І досі в пам’яті ті далекі незабутні години в Тернівському будинку культури, коли на сцену виходили шкільні хористи. Як голова журі, Анатолій Мокренко з колегами щиро радів кожному колективу, кожному виступу. Але й співак не залишався осторонь — щоразу перед початком дійства неодмінно виходив на сцену і без жодного музичного супроводу виконував переважно твір «Чом, чом, чом, земле моя?..» Та так, що здавалося: дах БК здіймається у височінь, відкриваючи бездонну голубінь травневих небес.

То вже з часом на замовлення співака разом із сумським композитором Василем Деркачем написали гімн фестивалю, який виконували всі хористи і члени журі і в якому приспівом-рефреном лунали слова, що всім припали до душі: «Співаймо разом, співаймо разом, Співаймо разом, друзі, повсякчас! І в світі посвітлішає відразу, Бо пісня — це як сонце в небесах».

Кажучи про Анатолія Юрійовича, варто згадати доволі цікаві факти. Не всі знають, що саме він став першим виконавцем знаменитої пісні «Два кольори» на слова Дмитра Павличка і музику Олександра Білаша в 1964 році. Як розповідав співак під час однієї із зустрічей, на велику сцену цей музично-поетичний шедевр пробивався зі значними потугами.

Спочатку недремні наглядачі з тодішнього КДБ звинуватили поета в опоетизуванні кольорів революційного прапора ОУН, а затим під час засідання художньої ради її представники присікалися до слів ліричного героя, який із далеких доріг нічогісінько не везе додому, а «лиш згорточок старого полотна». Мовляв, що це за каторжанин, у якого за душею немає нічогісінько, крім тканини? Чи не з в’язниці він повертається?

Насилу вдалося переконати, що це поетично-пісенний образ і він не має жодного стосунку до пред’явлених претензій.

Буваючи в Тернах, Анатолій Юрійович неодмінно згадував село Олешня Охтирського району, звідки родом його тато Юрій Омелянович. Тож перед одним із приїздів я домовився з олешнянцями, що приїду разом із видатним співаком. Усе йшло за планом, однак в останній момент Мокренку зателефонували з Києва, повідомили про якісь термінові справи, і, на жаль, поїздку довелося скасувати. Вирішили, що вона переноситься на наступний його візит до Тернів. Однак план так і не здійснився, що ще раз ствердило просту істину: все треба робити вчасно, не відкладати на потім, бо «потім» може й не бути.

Так само, як і з поїздкою на дачу до співака поблизу Києва, куди він кілька разів запрошував. Востаннє — за дещо незвичних обставин, коли я приїхав до столиці у своїх справах і зустрів Анатолія Юрійовича в переході на станції метро «Хрещатик» — він поспішав до своїх студентів.

Зустрілися, точніше, зіштовхнулися, як мовиться, лоб у лоб, серед сотень чи й тисяч городян, які поспішали у своїх справах. Якусь секунду-другу ошелешено дивилися одне на одного, аж доки Анатолій Юрійович не перепитав: «То це ви? У Сумах чи Києві?». На що я відповів у тон: «У Сумах метро тимчасово не працює, тож, вочевидь, у Києві». І обоє розсміялися.

Відійшли вбік, розговорилися. То був четвер, тож наступного дня співак із сім’єю зібралися на дачу. Запросив і мене: мовляв, якраз літо, все цвіте-буяє, настоялася ягідна наливка… Словом, можливість відпочити, поспілкуватися.

Домовилися, що я подумаю, а згодом зателефоную.

Вагався довго. Дуже хотілося провести час у товаристві товариша-земляка, а водночас думалося й про інше: співак виїжджає із родиною, в них свої плани, справи. То чи доречною буде моя присутність? І, подякувавши, делікатно відмовився. На що Анатолій Юрійович мовив, як і у випадку з Олешнею: домовленість залишається в силі.

Однак… Востаннє спілкувалися телефоном 18 березня 2020-го — саме набирала обертів епідемія ковіду. Говорили про Сумщину, згадували Дмитра Гнатюка, якому рівно за 10 днів виповнювалося 95. Анатолій Юрійович надзвичайно тепло розповідав про дружбу зі своїм творчим побратимом, згадував спільні виступи в Україні і за кордоном. Насамкінець чітко мовив традиційне «єсть», що означало підсумок розмови.

На жаль, за 6 днів, 24 березня, надійшла гірка звістка: славетний українець пішов у засвіти.

Анатолій Мокренко назавжди залишається у вдячній пам’яті. Втішений, що встиг подарувати йому на один із днів народження ці рядки.

Душа жива, допоки вірить слову,

Слова живі, допоки у душі.

Це — наша пісня: вічна, барвінкова,

Це — наші ружі, мальви, спориші.

І тепла стежка на важкім городі,

І джерело, яке не має дна.

Цей світ живе мільярдами мелодій,

Та найрідніша з них лише одна.

У ній — калина, дівчина і зерна,

І сім дощів, і річка, і човни.

Наш час іде крізь морок через терни,

Щоб залишались пісня і Терни.

І козаки, і воля, й козаченки —

Усе, чим доля славна і жива.

…Хто слуха Анатолія Мокренка,

Той сам душею світові співа.

ДОВІДКА «СВ». Анатолій Юрійович МОКРЕНКО (22.01.1933 р., селище Терни на Сумщині — 24.03.2020 р., м. Київ, де й похований). Народний артист України, народний артист СРСР. Лауреат Шевченківської премії та Державної премії Грузинської РСР ім. З. Паліашвілі. Перша вища освіта — інженер-геолог (Київський політехнічний інститут, 1956 р.), друга — Київська державна консерваторія ім. П. Чайковського (1963 р.). Спочатку соліст оперної студії при Київській консерваторії, затим Державного академічного театру опери і балету ім. Т. Шевченка. Працював генеральним директором та художнім керівником Національної опери України, з 1985-го професор Національної музичної академії.

Оперний співак (баритон), у репертуарі понад 40 провідних партій у творах вітчизняної та зарубіжної класики. Виконавець пісень, романсів. З концертними гастролями побував у більш як 30 країнах світу — США, Англії, Іспанії, Німеччині, Канаді, Швеції та інших.

Засновник і організатор єдиного в Україні обласного щорічного фестивалю-конкурсу дитячих хорових колективів сільських шкіл «Співаймо разом!», що проходив у селищі Терни на Сумщині з 2001-го по 2018 р. Автор кількох книг мистецьких автобіографічних мемуарів.

Кавалер орденів Дружби народів, Ярослава Мудрого, рівноапостольного Володимира Великого.