Колодязі під землею, хати тріщать по швах

Інна ОМЕЛЯНЧУК.

Рівненська область.

Через недотримання вимог природоохоронного законодавства та експлуатації Горбаківського водозабору на землях трьох сіл утворюються глибокі провалля…

…тріщать садиби.

Жителі трьох сіл — Воскодави, Мнишин та Подоляни на Рівненщині — написали колективне звернення до Прем’єр-міністра Д. Шмигаля, під яким 175 підписів. Тут, у тилу, де, на щастя,
не падають ворожі бомби й снаряди, люди можуть втратити свої садиби — вони просто проваляться вслід за худобою та живністю.

СЕЛЯНИ підкріпили звернення фотознімками «місячних пейзажів» — точнісінько таких, що спостерігаються на зраненому Поліссі після нелегального видобутку бурштину. Тільки причина катастрофи інша — хронічне недотримання вимог природоохоронного законодавства та експлуатації Горбаківського водозабору. Його звели ще далекого 1984-го для забезпечення водою жителів обласного центру.

Тож усі три села опинилися в зоні так званої депресійної лійки, що утворилася в басейні річки Горинь. За чотири десятиліття активної експлуатації водозабору ситуація лише погіршувалася.

«Спершу в людських колодязях зникла вода — навіть у тих, що завглибшки 20-30 метрів, потім вони взагалі почали провалюватися під землю разом із бетонними кільцями. Згодом одна по одній безслідно зникали навколишні річки, озерця, джерела, які хоч трохи живили землю. Далі розломи розширювалися: нині вони сягають 5-7 метрів завглибшки та до півтора — завширшки. Тріщать садиби, зненацька провалюються у прірви корови», — демонструє фото та відео житель села Воскодави Віктор Медун.

Далі — більше. Обласне комунальне підприємство «Рівнеоблводоканал», на балансі якого перебуває Горбаківський водозабір, із 2014 року припинило виконувати вимоги екологічної експертизи, які зобов’язують відшкодовувати витрати на послуги водопостачання людям, що мешкають у зоні дії депресійної лійки. А такі вимоги передбачалися ще при будівництві водозабору! Та їх чомусь «засекретили» від місцевих: звісно, у порушення законів України та ратифікованих нею міжнародних конвенцій про неодмінне оприлюднення екологічної інформації.

«Ба більше: заднім числом нам виставили боргові зобов’язання за 10 попередніх років! Та ще й із вимогою «негайно з’явитися для укладення індивідуальних договорів» та сплатити суми від 20 до 50 тисяч із кожної садиби! Інакше, мовляв, заберуть іще недоруйноване майно, — обурюється уродженка Воскодавів, а нині рівнянка Лариса Садова. — Це грубе порушення статті 22-ї Конституції, яка за жодних обставин не допускає звуження прав людей. Тобто за людське жито людей укотре побито! Уявіть, «борги» виставили навіть тим селянам, які давно в інших світах! Причому головним аргументом є банальне «ми всі платимо». Так, але ж будинки інших стоять на твердій землі, а на моїй малій батьківщині люди живуть над проваллям — відчуваєте різницю?»

Як же, власне, довели ситуацію до «точки кипіння»?

Водозабір збудували, запустили в роботу, а з передбачених у документації п’яти дамб на Горині за сорок років звели… лише одну! Шлюзи-регулятори, насосні станції, так звані акумулюючі ставки — про все це «забули». Причому проблеми із пам’яттю були в кожної влади, яка змінювала одна одну на Рівненщині (розповсюджений діагноз, чи не так?).

Тим часом обласний центр, що розвивався, потребував усе більше води: якщо 1984-го, на першому році водозабору, це було 25 тисяч кубометрів за добу, то вже 1992-го — 55 тисяч.

Не дивно, що в 1997 році Кабінет Міністрів, який тоді очолював Валерій Пустовойтенко, визнав екологічну проблему Горбаківського водозабору надзвичайною на загальнодержавному рівні та ухвалив дві постанови, аби стабілізувати ситуацію. Йшлося якраз про будівництво вище-згаданих гідротехнічних споруд і 40 гектарів акумулюючих ставків. Та все знову залишилося на папері.

Чотири роки тому сільська вчителька Олеся Жданюк на сторінках обласної газети «Вісті Рівненщини» так описувала ситуацію: «Навіть єдина дамба не в змозі повернути нашій Горині колишню красу і силу. На проїжджій частині з’явилися великі тріщини, дорога просідає. Надмірний водозабір призвів до зниження рівня води, що спричинило уповільнення течії, замулення та обміління. Практично зникла риба: навіть бувалим у бувальцях рибалкам щастить усе рідше…

Селяни скаржаться не тільки на тріщини в будівлях, неврожай у садках і раннє старіння плодових дерев. Септики можна не викачувати роками — зливна вода розсмоктується в ґрунті. А для повноти мінорної картини природа проти нас обрала собі в союзники клімат. Потепління, зменшення кількості опадів підсилили критичне зниження рівня води в ґрунті…

Не знаємо, як вирішать нашу долю державні мужі, але прості люди, як завжди, крайні. Ніхто не питав нашої згоди на водозабір, не радився з нами. Певний час ми мали бодай нульовий тариф на водопостачання. Його скасували, хоч екологічна ситуація погіршувалася…».

Нині ж люди не просто кричать — по-вовчому виють про проблему! І невпинно стукають у двері різних відомств. Скажімо, НКРЕ КП повідомила, що потрібні адекватні природоохоронні заходи, насамперед в інвестиційних програмах та планах розвитку підприємства, відповідального за експлуатацію водозабору.

Саме на крайній сесії обласної ради ухвалили інвестиційну програму-2025 та план розвитку Рівнеоблводоканалу до 2029 року. В голови обласної ради Андрія Карауша запитали, чи передбачені в цих програмних документах кошти на розв’язання проблеми «з бородою». Тим паче, що саме він останніх десять років, до обрання головою облради, очолював Рівнеобл­водоканал! Тому, певна річ, володіє ситуацією.

Нині це далеко не тільки технічне питання згаданого комунального підприємства, а соціальна, економічна, екологічна проблеми території, що входить до складу двох територіальних громад — Гощанської та Бабинської. Така собі «ракова пухлина», яку ще є шанс «прооперувати», аби не допустити цілковитої катастрофи! Принаймні про це каже перший представник Президента на Рівненщині Роман Василишин, який добре усвідомлює, що відбувається насправді, маючи на увазі екологічні вимоги ще при будівництві водозабору.

Натомість пан Карауш злукавив. Спочатку звинуватив у всьому… Хмельницьку АЕС: мовляв, Горбаківський водозабір потрапив у зону її дії. А потім назвав проблему… політизованою.

Це неабияк здивувало ту ж Ларису Садову, якій, до речі, майже 70. Як і більшості людей, що підписалися під зверненням до Кабміну, — село ж бо невпинно старіє. Якої політики, скажіть на милість, треба селянам, котрі отак запросто втрачають життєвий простір, виплеканий десятиліттями невтомної праці на рідній землі? Як їм зрозуміти, що у 1997-му ситуацію на загальнодержавному рівні визнали надзвичайною, а вже 2012-го вона раптом стала для обласних чиновників проблемою лише місцевого значення? При тому, що за цей час викачано ще сотні мільйонів кубометрів води і не зведено ніяких необхідних споруд?! Якщо на довкіллі Рівненщини так негативно позначається Хмельницька АЕС, то чому відповідні розрахунки і аргументи не доведені до Енергоатому для недопущення екологічної катастрофи при будівництві двох нових енергоблоків? Тим паче, що у свіжому висновку з оцінки впливу на довкілля водозабору ХАЕС чітко визначено: «...експлуатаційні запаси цільового водоносного комплексу забезпечені водними ресурсами та є стабільними». В Нетішині, можливо, й так. Але ж не на сусідній Рівненщині!

Нашим людям не вдається не те що вирішити проблему, а навіть добитися від влади усвідомлення її масштабу! Тому й пишуть «нагору», до Прем’єра: може, він не звинуватить їх у політиканстві? Локального рівня тут явно недостатньо — треба об’єднувати зусилля держави, області та відповідних територіальних громад. Причому невідкладно!