Дослівно

Олексій Панич,

філософ, громадський діяч.

Уявімо собі, що Україна пристала на пропозицію, описану в статті The Economist: «Членство у НАТО в обмін на території».

Що це означатиме на практиці?

Україна укладає з рф якусь тимчасову мирну угоду про припинення вогню.

Одночасно Україна отримує запрошення до НАТО і підписує протокол вступу, в якому її де-факто визнано в межах територій, які вона контролює станом на тепер.

Після цього починається процес ратифікації та приєднання України всіма державами НАТО.

Яка природна реакція путіна?

Цілком очевидно: поки триває ратифікація — а вона може тривати роками — він може знайти будь-який привід для локального порушення домовленості про припинення вогню і відвоювати в України ще бодай клаптик території, на яку, згідно з уже підписаним протоколом вступу, поширюються «гарантії НАТО».

Щойно Україна завершує процес приєднання до Північноатлантичного альянсу, як останній фактично дістає те, чого увесь цей час щосили уникав: квиток на війну з росією.

Перше запитання: хтось вірить, що за таких умов ратифікацію протоколу вступу України до НАТО колись буде завершено?

Друге запитання: хтось вірить, що західні політики і аналітики не передбачили такого сценарію?

Третє й останнє запитання: чим відрізняється нинішня пропозиція «членство у НАТО в обмін на території» від Будапештського меморандуму?