• Слід на Землі

Свята до музики любов

Віктор ЗЕЛЕНЮК.

Могилів-Подільський район

Вінницької області.

Кажуть, що нічого випадкового в нашому житті не буває: все відбувається так, як і має бути. А ще є Божа засторога: від долі не втечеш і не об’їдеш її конем. Ці слова справедливо можна поставити епіграфом до довгої і неспокійної, трудної і терп-кої, гарної на похвалу й визнання життєвої дороги Михайла Микитовича Пустовіта.

СЕЛО Сугаки споконвіків купається у звуках чарівної музики. Це земля, де народжуються працьовиті, добрі й творчі люди. Ще до Другої світової війни в Сугаках славився духовий оркестр, в якому грали брати Пустовіти — Лук’ян, Йосип та Микита. Жодна значна подія в селі, чи то сумна, чи то весела, не обходилася без цього колективу.

Та мирне життя перервала фашистська навала. Зовсім інша труба покликала Микиту Пустовіта бити ворогів. Не дограв він своєї мелодії, не доспівав пісні… Дружина отримала сповіщення: зник безвісти. Чоловік так і не побачив свого «мізинчика» Михайлика, а син ніколи в житті не горнувся до тата. Мама навічно залишилася вірною солдатською вдовою, яка важко працювала, щоб дати раду шістьом дітям.

Відколи Михайло себе пам’ятає, то завжди тягнувся до музики. Спадкові гени нуртували, і він давав їм волю грою на гребінцях і на свищиках. У 1957 році записався в музичний гурток Танасія Павловича Кужеля, який навчав дітей грати на духових інструментах.

«Я тоді й гадки не мав, що оте дитяче захоплення переросте в щось серйозне. Порадившись із мамою, пішов вчитися на тракториста в Михайловецьке проф-училище, — згадує пан Михайло. — Як закінчив, трактора не дали, поставили причіплювачем. Відслужив в армії, прийшов додому, повернувся на ту ж роботу. Втомлювався так, що й на танці в клуб не тягнуло. А одного разу таки пересилив себе і пішов з компанією хлопців-дівчат. Побачив там Надійку, яка жила з мамою на нашій вулиці. Наче кольнуло щось у серце! Коли йшов в армію, вона ще підлітком-бутончиком була, а стала розквітлою півонією...» Невдовзі Михайло і Надя одружилися.

У тракторній бригаді причіплювачу платили дуже мало, а молодята хотіли будуватися. Старший брат Михайла Андрій порадив попроситися в бригадира направити його підмінним їздовим на ферму. Потім Михайлу доручили доглядати групу свиней на відгодівлі. Щоб назбирати на свою хату, працював і на лісорозробках в Латвії…

Колгоспні будні затягували, і не відомо, чим би все закінчилося, якби у Бога не було своїх планів на Михайла. Із цікавості він почав навчати племінника Андрія грати на трубі. Згодом доєдналося до нього ще четверо підлітків.

«Я буквально марив духовим оркестром, — усміхається Михайло Микитович. — Коли побачив, що ми можемо виходити на люди, запропонував хлопцям представити себе землякам перед початком кіно в будинку культури. Зіграли однієї суботи, потім в неділю… А першого вересня 1974 року супроводжували духовою музикою свято першого дзвоника в школі».

З того дня, власне, і бере початок біографія сьогоднішнього аматорського народного духового оркестру під керівництвом Михайла Пустовіта. Через рік доля знову усміхнулася аматору-оркестранту. У Сугаках обрали новим головою колгоспу «Дружба» Бориса Яковича Безверхого, який з-поміж виробничих справ знаходив час цікавитися культурним життям у селі.

Одного разу приїхав він на ферму і сказав Михайлу: «Хочемо тобі оркестр в будинку культури доручити, завтра чекаю тебе в конторі…». Наступного дня голова наказав узяти його «бобік» і їхати у Вінницю шукати духові інструменти. Але на базі облспоживспілки сказали, що такий товар відпускають тільки за рознарядкою. Повернувся додому ні з чим. Відправив Борис Якович Михайла до Києва, там — те саме. Але настирливий голова не відступав: урешті-решт комплект духових інструментів із 17 одиниць привезли аж із Ленінграда.

А потім творчою долею оркестру впродовж майже чверть століття опікувався наступник Бориса Безверхого світлої пам’яті Микола Кирилович Стиренко. Він морально і матеріально підтримував оркестрантів і Михайла Пустовіта, з яким навчався колись в одному класі і грав разом у музичному гурті.

«Він наполіг, щоб я мав музичну освіту. Допомагав, коли був студентом-заочником Чернівецького культурно-освітнього училища. У 1979 році, захищаючи дипломну роботу (диригування), я привіз свій, Сугаківський, оркестр, виступ якого справив надзвичайне враження на членів дипломної комісії, — розповідає Михайло Микитович. — Коли взяв диплом у руки, то осягнув остаточно: музика — моя життєва дорога назавжди… Хочу з величезною вдячністю згадати ще одну світлу людину — Івана Степановича Кривенка. Це з його благословення мені присвоїли звання заслуженого працівника культури України».

Оркестр став невід’ємною частиною культурного життя села, району і області. Охочих грати в ньому було завжди багато. За скромними підрахунками, навчання в «музичній академії Михайла Пустовіта» пройшли майже пів тисячі хлопчиків і дівчаток.

Серед перших гуртківців був і Василь Іванович Бирлинський, який дуже пишається дружбою з Михайлом Микитовичем. «Ми в одній команді багато років, — каже він. — Я був його учнем і вже понад 40 років очолюю колектив працівників Сугаківського сільського будинку культури. Він наша гордість, наша слава і візитівка села. А водночас скромна, щира, добра людина, самородок зі сплаву честі й відданості музиці. Михайло Микитович дуже дорожить своєю сім’єю. Вони з дружиною прожили в парі більш як пів віку, виховали гарних дітей — доньку Ліду і сина Василя, дочекалися п’ятьох онуків».

Цього року Михайло Пустовіт відсвяткував ювілей — йому виповнилось 80 років. Історія його життя — це приклад, що і як треба робити у своїй громаді, щоб не згасав дух патріотизму, щоб формування національної свідомості починалося з дитинства — засобами слова, музики чи живопису, а головне, щоб це робилося з любов’ю, з натхненням, зі щирим переконанням, що це важливо.

На фото автора: Михайло Пустовіт (праворуч) і Василь Бирлинський.