• Незламні

Навчитися бачити душею

Леонід ЛОГВИНЕНКО.

м. Харків.

На фото автора: Ігор Шрамко в храмі Івана Богослова.

Війна — це не бадьорі репортажі про перемоги нашого війська. Вона — і піт, і кров, і біль, і страждання, і бруд. А ще смерть і каліцтва… Диякон Православної церкви України Ігор Шрамко, який сам є незрячим, допомагає тим, хто втратив можливість бачити світ.

_{Страшні рани війни}

— НІХТО в Україні не володіє достовірною інформацією про число військових, які втратили зір, — каже пан Ігор. — За тими даними, що є в нас, — близько 300 українців. Це повністю незрячі ветерани, у яких очі вибило чи випекло внаслідок мінно-вибухових травм.

Диякон згадує історію військового родом із Сумської області. Куля російського снайпера практично знесла йому частину черепа, перебила нерви й залишилася в голові. Чоловік втратив зір, але лікарі кажуть, що це диво — вижити після такого поранення. Попри всі страждання і випробування, які описати неможливо, ветеран залишився при своєму розумі, адекватною людиною.

Є багато військових, котрі після поранення втрачають не лише зір, а й слух. Це важке поєднання — не тільки не бачити, а й не чути довколишнього світу. Бувають і такі комбінації: оператор безпілотника після вибуху ворожого снаряда втратив зір, праву руку і ногу. Ще важчий випадок, коли воїну доводиться ампутувати обидві кінцівки...

— Громадські спілки, з якими я контактую, тісно співпрацюють у наших таборах із ветеранами російсько-української війни, де ми навчаємо їх, спілкуємось як рівний із рівним, — говорить Ігор Шрамко.

Його біографія — приклад того, що після втрати зору життя не завершується й навіть за таких обставин людина може працювати, навчатися, створити сім’ю, подорожувати… Все залежить від неї самої.

_{Усе буде інакше}

У ПАНА Ігоря проблеми з очима з’явилися ще в ранньому дитинстві. Спершу він навчався в Конотопській спецшколі для слабкозорих. Потім перейшов у гімназію для незрячих у Харкові.

— Коли мені виповнилося 15 років, мій зір повністю згас, я опинився у цілковитій темряві, — розповідає диякон. — У 10-му класі я остаточно усвідомив свій стан, став міркував над тим, до якого вишу мені вступати, аби мати фундамент для подальшого життя.

Ці роздуми спочатку привели його в Харківську духовну семінарію, потім до юракадемії, після чого він закінчив ще й Київську духовну академію. Освіта знадобилася пану Ігорю для того, аби підтримувати таких же, як він, юридично й духовно, займатися просвітництвом. Він викладав на богословських курсах, у недільній школі. А ще разом із товаришами створював рельєфні ікони за власною технологією, щоб образ осягався на дотик. Друкували також молитовники шрифтом Брайля — старослов’янською, а пізніше українською мовами. Коли Київська митрополія отримала від Вселенського патріарха Томос, пан Ігор разом із родиною перейшов до Православної церкви України, де висвятився на диякона.

Клірик спілкується з військовими, які втратили зір, а з ним часто й надію на майбутнє. Особливо складно говорити з такими ветеранами у перші дні після поранення. Головна проблема полягає у відсутності потрібної інформації. Ні сам поранений, ні його родичі не знають, що робити. Так, в Україні існує закон про реабілітацію, надання допомоги на ранній стадії. Однак його не реалізовано на належному рівні, тому постраждалі та їхні рідні зазвичай самі шукають можливості впоратися з бідою. Коли ж приходить психолог із руками-ногами, здоровий, він зазвичай починає розмову так: «Не хвилюйся, в тебе все буде добре». Однак людину, яка втратила зір, важко переконати, що повноцінне життя на цьому не скінчилося. Мовляв, як усе буде добре? Та я ж сліпий. І тут з’являється той, хто має подібні проблеми.

— Я не переконую пораненого, що все буде добре, — пояснює пан Ігор. — Натомість кажу: «Все буде інакше». Але наскільки він зможе жити повноцінним життям, залежить уже від нього.

_{Сліпота не вирок}

У ПРОЦЕСІ реабілітації важливе спілкування за принципом «рівний із рівним». Адже шлях до серця людини тут лежить через власний приклад. Пан Ігор зазвичай починає не зі слів. Він заварює чай, запитує, з цукром чи без співрозмовник любить напій, подає… І вже потім починає розмову, де є місце історіям із власного життя, почасти кумедним.

— Головне тут — показати, що життя триває, — говорить він. — Можеш лягти на дивані й скиглити або…

От, наприклад, харківський десантник. Хлопець втратив зір на луганському напрямку в 19 років. Однак він не спасував перед долею, залишився жвавим, активним: продовжує рибалити, подорожує.

Проте, вважає диякон, робота з рідними людини, яка втратила зір, не менш важлива, аніж із самим ветераном. Особливо коли батьки занадто його опікують. Так, він не бачить, але ж має руки й ноги, а його годують із ложечки, жаліють… А тут треба сказати: якщо в людини щось не виходить, то треба вчитися. Не може чистити картоплю — нехай миє посуд. Не вийде зараз — наступного разу вдасться.

— Ми говоримо про те, що треба продовжувати бути самостійним у побуті, — наголошує пан Ігор. — Я сам прибираю, перу, готую їжу. Так, треба цьому вчитися. Тим паче, сьогодні багато побутової техніки, що вмикається дотиком. Із нею незрячий має бути на «ти».

А як бути людині, котра, крім очей, втратила ще й обидві руки? Ігор знає таких ветеранів. Це справжня біда, бо для незрячого руки стають його «очима». На жаль, відсутні методики, як навчати таких постраждалих. Через фонд Олександра Терещенка, «кіборга», що втратив око й обидві руки в Донецькому аеропорту, а тепер допомагає пораненим, волонтери вийшли на асоціацію ветеранів у США, аби ті щось порадили. Американці знайшли учасника в’єтнамської війни без зору і кінцівок, але в них також відсутня методика реабілітації в таких випадках.

— Має бути ініціатива громадських організацій, аби надати ветеранам духовну підтримку, — вважає пан Ігор. — Показати, що в житті завше є місце для радості й любові. Я часто кажу: «Господь не дасть випробовувань більше, аніж людина може понести».

Диякон розповідає про чоловіка, що втратив зір, дивлячись на небо з окопа. Якраз коли він говорив товаришеві про те, який прекрасний Всесвіт, прилетіла міна… Воїн втратив очі, але згодом переміг відчай, налагодив життя. І каже, що вдячний Богові за ту картину, яку він бачив останньою, — зоряне небо над головою.