|
|
|||||||
|
||||||||
|
||||||||
|
Версія для друку На головну
Міліметр надії — це дуже багато! Інна ОМЕЛЯНЧУК. Рівненська область. Частенько зустрічаю в Рівному сімейство Голубєвих: тато, мама і трійко усміхнених дівчаток. Тато, Віталій Голубєв, — засновник Всеукраїнського конкурсу «Я — журналіст!», секретар Національної спілки журналістів України. Мама, Юлія Новак-Голубєва, за освітою філософ та релігієзнавець. Двійнята Віталіна та Олександра — другокласниці, Іванка їх наздоганяє. СТАРШІ наввипередки розповідають, як пройшов день у школі, молодша аж із візочка хоче вискочити, — так їй усе те цікаво! Та не завжди може: вона, особлива дівчинка, пережила вже стільки складних операцій, що не кожному й за все життя випадає. Всевишній розпорядився так, що Іваннуся народилася з вродженими вадами головного та спинного мозку. Знаючи про це заздалегідь, батьки вирішили зберегти маленьке життя. А тепер роблять усе можливе й, здається, неможливе, щоб перемогти той непростий діагноз… Голубєви не приховують своїх тривог і маленьких радощів, — діляться ними в соцмережах. Люди підтримують, радять, підказують і допомагають. Написати книгу про материнство Юлії запропонували читачі її дописів — переважно такі ж молоді матусі. Власне, вона й сама вже викладала на папір перші враження в новому статусі, щойно тільки народилися їхні двійнята. От і систематизувала їх у «Щоденник мами», в якому осмислює, здавалося б, звичайні речі через призму материнства. Книжка розійшлася доволі швидко: у Юлії хіба що авторський примірник залишився! Коли ж на світ з’явилася Іванка, щоденних викликів у Голубєвих додалося. Сприймають їх адекватно і відповідають на них достойно. А материнська спільнота, яка згуртувалася навколо Юлиного відвертого слова, вже з нетерпінням допитувалася: коли ж, коли ж буде новий творчий доробок? Книжка «Мислю», в якій йдеться про материнство, буття і смерть побачила світ незадовго до війни, наприкінці 2021-го. За неї Юлія нещодавно стала лауреатом літературної премії імені Михайла Дубова — першої в своєму житті. Вони з Віталієм знаходять час для творчих зустрічей та «Батьківських посиденьок». До речі, в знаковому для рівнян місці — літературному музеї Уласа Самчука, якого справедливо називають нашим волинським Гомером. Не на часі, скажете? Ще й як на часі! Саме тут ми дізналися, що оголеною правдою Юлії вдалося переконати інших молодих мам забути те зловісне слово «аборт» і зберегти життя, які билися під їхніми серцями. «Одна читачка, що працює вчителькою, навіть хотіла взяти мене за хрещену: ось, каже, хлопчик, до народження кого ти причетна через своє слово. Виявляється, оповідь може змінити все. І це дає мені життєве та творче натхнення. Головне — ми з читачем знайшли одне одного», — посміхається Юлія. Вона майже завершила дисертацію, склала кандидатські іспити, — але поки відклала ці плани. Чи до довгої шухляди? Покаже час. А ось Муза, зізнається, навідує її постійно: ну як із нею не порозумієшся? Як не віднайдеш бодай шматочок особистого творчого простору в творчій сім’ї? Голубєви кажуть, що їм зовсім не тісно під одним дахом: Віталій не втручається в те, що пише Юля, — зате він — перший її читач. А вона — його. Редагувати одне одного, дискутувати про доречність підібраного слова чи звороту, — то вже, так би мовити, стиль їхнього життя. До речі, дітям вони пояснюють правду про війну: щоправда, адаптовану до їхнього віку. І феномен смерті — теж, хоч як це не складно: бо ж навіть самим часто не до снаги впоратися з тим спектром емоцій, який відчуваємо щодня. Питають поради у психологів, читають спеціальну літературу: тільки б не поранити дитячу психіку. Якось діти гралися в своїй кімнаті й найменша, Іванка, кілька разів увімкнула та вимкнула світло. Старша, Олександра, побачила й каже: «Іванко, не клацай світлом, його треба економити…» Вони переконані, що світ тримається на любові. Якщо старші підходять і зізнаються: «Я люблю тебе, мамо», Юля щаслива. Але коли Іванка каже: «Я люблю тебе, як нашу Україну», підібравши такий переконливий вимір, мама щаслива безмежно. Ось вона, любов, що нівелює певні похибки. Це про неї пише Юлія Новак-Голубєва: «У діток з такими діагнозами, як в Іваннусі, дуже повільно росте стопа. Нам невролог порадила щомісяця міряти та записувати показники. Сьогодні я поміряла: 7,5 см. Стільки ж, як було в три місяці. Засмутилася. І в надії подумала: «А може, я той міліметр, на який підросла ніжка, просто не виміряла, якось пропустила?»... Маленькі стопи. Які залишать великі сліди. Які впевнено стоятимуть. Крокуватимуть. Долатимуть перешкоди. Топтатимуть добрі дороги. Міліметр. Багато це чи мало? Якщо надії, то більше, ніж ми усвідомити можемо». Ось така історія, що додає бажання жити й плекати малих українців та українок і в цей буремний для країни час. Версія для друку На головну |
Визволили захисниківЧитатиIнфляція все знівелювалаЧитатиЗалишились кукурудза і бурякиЧитатиВлада обіцяє подорожчання електрикиЧитатиНадалі — за київським часомЧитатиЩе тримають люди корівЧитатиПриватизаційний «ляп»?ЧитатиВартість стрімко зрослаЧитатиЕвакуація посилюєтьсяЧитатиПробилися до найкращихЧитатиКривава осіньЧитати |