• Сини твої, Україно

Нескорений «Вікінг»

Віктор ЗЕЛЕНЮК.

Вінницька область.

Такого сумного видовища, такого величезного похорону ще не бачила Слобода-Гулівська. Сотні людей прийшли провести в останню земну путь мужнього захисника рідної землі з позивним «Вікінг», яким його нарекли бойові побратими. Бо він був справжнім сильним і безстрашним воїном, із добрим серцем і щирою, відкритою душею.

 ТІЄЇ миті, як Руслан і Людмила Керничні довідалися про загибель сина, в їхню хату увірвалося невимовно страшне горе і поселилося в ній назавжди. Хоч і раніше тут не було весело. Це ж не так легко чекати рідну дитину з війни 10 років… Тепер уже батьки не виглядатимуть сина край дороги, не обіймуть його, не пригостять, не сядуть разом за стіл… Місце зустрічі перемістилося до вічного його спочинку.

— Ми ж збиралися хату Геннадію будувати поряд зі своєю, вже й деякі матеріали привезли, — розповідає Руслан Васильович. — Він у нас був хлопцем від землі, не цурався жодної роботи. В 11 захопився бджолами, і мій двоюрідний брат Віктор Базай навчав його цьому ремеслу.

Особливим поворотом долі Геннадія стало бажання продовжити після сьомого класу навчання в «Буковинському ліцеї-інтернаті з посиленою військово-фізичною підготовкою». Юнака тягнуло до сильних людей. Під час навчання став кандидатом в майстри спорту України з пауерліфтингу, гирьового спорту та рукопашного бою (самбо).

— Дуже тяжко говорити про Гену в минулому часі, але мій племінник був людиною зі сталевим характером, чесним і вихованим, а воїном-вікінгом його зробила війна, — додає Віктор Базай.

Геннадій Керничний не збирався воювати все життя. Після тяжкого поранення в 2019 році й ампутації частини правої нижньої кінцівки він знайшов у собі сили вступити і заочно закінчити агрономічний факультет Подільського аграрного університету, а у Слободі-Гулівській готував, так би мовити, «запасний аеродром» — взяв в оренду ставок, посадив сад, купив 120 вуликів і наступної весни планував розвести велику пасіку. Це була його давня мрія. Але, на жаль, їй не судилося збутися — воїн з протезом знову повернувся до ЗСУ.

— Покалічений війною наш син став інвалідом другої групи і мав повне право не йти на фронт, міг відсидітися в тилу і збоку споглядати, чим закінчиться ця жахлива бійня, — розмірковує Людмила Олександрівна. — Скільки я його просила залишитися вдома, один Бог знає! А він казав: «Хто, як не ми, захищатиме Україну! Я обіцяв хлопцям бути з ними до ротації і таки дослужу до того часу…». А ті ротації відкладали з місяця на місяць, ми дні рахували, телевізор не вимикали — все слухали новини. Ніхто і ніщо не поверне нам синочка… Обірвалася на живому наша родова гілка. Гена не встиг створити сім’ю, потішити нас онуками — все відкладав до перемоги над окупантами, до мирних днів, був впевнений, що прийде з війни й одразу одружиться…

Сержант-розвідник Керничний служив старшим інструктором групи інструкторів Центру Сил спеціальних операцій. Він досконало володів всіма видами стрілецької зброї. Особливо — снайперської. Мав великий практичний досвід у навиках тактичної медицини. Десятки його побратимів завдячують Геннадію врятованими життями безпосередньо на полі бою.

На похорон сержанта Керничного в Слободу-Гулівську приїжджав генерал розвідки, який вручив батькам знак «Честь — понад усе! Воєнна розвідка України» і бойовий прапор ГУР «Воєнна розвідка України». Він розповів батькам про відчайдушні подвиги Геннадія, подякував за виховання такого мужнього воїна і сказав, що він теж перед ним в боргу за врятоване життя його сина під час АТО…

У Руслана і Людмили ще свіжа рана невимовного болю. В їхньому будинку все нагадує про сина, ніби ось-ось відчинить він двері… У його кімнаті великим стосом лежать дипломи і грамоти за спортивні досягнення, на видному місці велика коробка із запасними деталями до протезу, а ще — 17 бойових нагород. Серед них — ордени «За мужність» ІІ і ІІІ ступеня і два ордени «За взірцевість»…

— Геннадію не було ще й 18, як він самостійно, без нашої згоди, пройшов відбір у групу розвідників 8-го полку спецпризначення, що дислокувався в Хмельницькому, — продовжує Руслан Васильович. — Приїхав додому і каже: «Можете привітати, я вже солдат…». Що залишалося робити? Пораділи за сина… На початку лютого 2015 року мене призвали до ЗСУ. Думав, піду на війну один, нехай сини Денис і Гена залишаться вдома, підтримуватимуть господарство і допомагатимуть дружині. Та вийшло по-іншому — Гена догнав мене на фронті… Ми служили в різних підрозділах, неподалік один одного, але дороги наші не перетинались. Тільки перед новим 2016-м зустрілися вдома — я після важкого поранення хребта проходив реабілітацію, а його відправили на ротацію. Через кілька місяців мене «списали» як інваліда, а син продовжив службу…

Молодший сержант Керничний-старший мав позивний «Тато», був командиром мінометного взводу, а потім — командиром диверсійно-розвідувальної групи. Він не з чужих слів знає про службу розвідника. «Ще тоді, в 2022 році, коли наш син був у самому пеклі війни, треба було йому дати Зірку Героя, але тільки тепер почали збирати підписи на посмертне представлення… У серпні цього року Гену нагородили відзнакою «За заслуги перед Вінниччиною», то ми з дружиною поїхали у Вінницю отримувати нагороду, але нам її не дали, сказали почекати, поки сам воїн не повернеться з війни. От і дочекалися… А в нього, я знаю, не було жодної вільної хвилини. У проміжках між виконанням бойових завдань Геннадій в окопах тренувався до участі у Всеукраїнських іграх нескорених. Торік його прямо з передової відпустили на два дні у Львів на змагання, і він там зайняв перше місце, але відмовився від місця у збірній України до завершення повномасштабної війни.

В особі Геннадія Керничного Україна втратила не просто мужнього воїна, а людину-легенду, про подвиги якого можна буде розповідати тільки після нашої перемоги.