• Сокровенне

Зігріває теплий спогад

Валентина

Розуменко-Невінчана.

Ми з чоловіком готуємося зустрічати веселих колядників та посипальників ще заздалегідь. Ходили вітати людей зі святами і наші діти, ходять і внуки. Та мені згадується давнє. Чую і бачу, бо було це ніби вчора.

НАДВОРІ ще темно, хоч око виколи. Хурделить завірюха, намітаючи гори снігу біля тину і хат, засипаючи прочищені звечора стежечки. Та у вікна вже стукають посипальники.

Мати з батьком теж не сплять — приготувалися зустрічати дорогих гостей. На столі купками цукерки, горіхи, яблука і пироги. Окремо — монети: «срібні» та мідяки. Знаємо, що батько у миснику тримає ще кілька паперових і залізних карбованців — для хрещеників. О, то великі гроші — для нас, дітей, фантастична сума! Батькова зарплата у колгоспі (а він столяр) — 45 карбованців, бабусина пенсія — 12 (нарешті її стали видавати і колгоспникам). Мама щось теж отримує, бо працює рахівником у конторі, та ледве, як каже, зводить кінці з кінцями.

— Дозвольте засівати! — кричить гурт засніжених хлопців, ввалюючись у хату.

— Засівайте, діти, — дружно проказують батьки.

Школярики дзвінко і весело вітають господарів, обкидають хату «житом, пшеницею і всякою пашницею», зичать здоров’я, щастя, прибутку, а потім, отримавши гостинці й гроші, весело викочуються в сіни, щоб дати місце іншим.

Ми з братиком іще лежимо на печі, маленька сестричка — в ліжечку. Нам давно вже не спиться, бо хіба заснеш такої таємничої урочистої ночі. Ми теж знаємо гарну пісеньку і можемо заспівати її не згірше тих, що приходили. Бабуся навчила. До останнього надіємося, що батько пустить нас з іншими дітьми до людей.

Та батько невблаганний і просити його даремне. У нього, бачте, принципи, і хоч він не партійний (ті церкву обминали, а дітей якщо і хрестили, то таємно), але свідомий і бореться із «пережитками минулого» у своїй власній сім’ї. Однак язичницьке, ще дідівське, не дозволяло йому витурити з хати чужих дітей. Та й своє дитинство, напевне, згадувалося. Мама проти чоловіка ніколи не йшла — так було заведено раз і назавжди.

Нарешті й нам дозволено злізти з печі — пора в школу. Ще темно, а іти селом кілометрів зо три. Через поле, кудою ближче, такої негоди не дійти. Слухаємо останні настанови не заходити дорогою ні до кого, навіть до моїх хрещених. У братика їх і немає, а мене похрестили у батькову відсутність у сусідньому селі.

Мама тихенько шепче на вухо, що до дідуся з бабусею, що живуть у центрі села, ми можемо забігти. Вони, знаю, вже чекають, і гіркота від батькової заборони дорогою трохи мине.

Слава Богу, що є бабуся! Вона щедро сипле нам у портфелики смажені горіхи та цукерки і дає — яке щастя! — по паперовому карбованцю. Дід лає батька, що «той анцихрист», — не пускає дітей ні колядувати, ні щедрувати, й проводить нас аж до воріт. Через 10 хвилин від їхньої хатинки — школа.

У класах іще сутінки. Учні посходилися зарання і хваляться своїми здобутками. У кожного на парті гори цукерок, печива… А ще гроші.

Найбільше їх у Ваньки Мартича, по-вуличному Шпіня.

— Пів села оббігав, спати звечора й не лягав, — хвалиться той, згортаючи пораховане в торбину. — Цукерки можете брати. Тобі (до мене) — шоколадні. Колись, як виросту, сватів зашлю.

— Я за тебе заміж не піду, а цукерки візьму, — жартуючи, відповідаю.

— А знаєте що, — перейшов раптом на шепіт Іванко, — я ж у самого історика в хаті сьогодні був.

— Та бре… — одне з поперед одного йому.

— А коли хто чув, щоб я брехав? — образився хлопець. — Мамою клянусь!

Слід сказати, що хати вчителів учні обминали. Ще перед празниками класні керівники провели з дітьми роз’яснювальну роботу щодо святкування Різдва, яке буцімто не має нічого спільного з радянським щасливим життям. Завуч на лінійці довго й сердито твердила, що релігія, а значить, і святки — опіум для народу і радянським школярам соромно піддаватись на «провокації» деяких несвідомих дорослих. А потім іще натякнула, що «нажебране незаконним шляхом» у школі конфіскують. Старші школярі пояснили меншим, що це значить, — відберуть. Не пам’ятаю, чи хтось із учителів здійснив хоч раз цю погрозу.

І от коли Іван, а ходив він завжди сам — так більше грошей дають, скрадаючись, минав ворота нашого вимогливого і, чомусь здавалося, суворого історика Івана Автономовича, чиясь рука втягнула його в учительське подвір’я. Перед ним вималювався власною персоною грізний учитель. Ошелешеного й переляканого хлопця він завів до хати й звелів засівати.

— У мене язик у роті затерп із переляку і губи звело, але слова пісні не забув, — шепотів нам Іван. — А тут ще жінка його вийшла з іншої кімнати та всміхається мені, то я й наважився. Такої затягнув, що ви й не чули. Тільки для хрещених її співаю. І вчителів обсипав зерном, не шкодуючи, і діток їхніх.

— І тоді, — і голос Івана став урочистий, — Іван Автономович дістав із кишені блискучого залізного «рубля», а його жінка подала на тарілці дорогущі шоколадні цукерки. До воріт мене провів і довго ще дивився услід. Я обертався, то бачив.

І ми повірили — Іван ніколи не брехав. А ще думалося, що наші здебільш гарні й розумні вчителі могли хотіти отого щастя, про яке співалося в різдвяних піснях. Так, як, вочевидь, хотів його наш тато, але боявся дозволити своїм дітям.

Через багато років просяться в мені слова давньої, але незабутньої пісні. І хочеться, щоб почули їх іще живі наші старенькі вчителі, просто сільські люди, і віриться, що відгукнуться вони в душах тих, що вже пішли назавжди.

На щастя, на здоров’я,

на Новий рік,

Щоб краще родило,

ніж уторік.

Коноплі до стелі,

льон по коліна,

Щоб у вас, дорогенькі,

Голова не боліла.