Крути. Пам'ятаємо

Леонід ЛОГВИНЕНКО.

Харківська область.

На фото автора: харківці вшановують пам’ять учасника бою під Крутами Валентина Отамановського.

У День пам’яті героїв Крут на другому харківському кладовищі освятили пам’ятник учасникові історичного бою Валентинові Отамановському. Він єдиний із тих, хто 29 січня 1918 року вижив у бою біля залізничної станції на Чернігівщині, знайшов останній прихисток на слобожанській землі. У Харкові з’явилась і вулиця його імені.

_{А якби...}

ХТО ж він такий, Валентин Отамановський? Командувач бою під Крутами Аверкій Гончаренко згадує про цього вихідця з Поділля як про відважного юнкера Першої Української юнацької військової школи ім. Б. Хмельницького, що надіслав йому телеграму: полк імені Т. Г. Шевченка з Ніжина, який виступав за УНР, перейшов на бік червоних під орудою царського полковника Муравйова. Якби не та зрада, то добровольці, за спинами яких був Київ, можливо, протрималися б не чотири дні, а набагато довше, і тоді Україна пішла б іншим шляхом.

Утім, історія не знає умовного способу. А якби полковник Ніс не зрадив гетьмана Мазепу і не показав московитам підземний перехід до Батурина, який росіяни спалили дотла, вирізали його мешканців, і українці зі шведами виграли б Полтавську битву? Як би тоді розвивалась історія? І таких зрад маємо не одну.

Щоправда, події можна трактувати по-різному. Перша версія бою під Крутами яка була? Влада послала нещасних гімназистів і юнкерів на неминучу смерть. Жорстока матросня усіх 300 захисників замучила, заколола багнетами, як 300 спартанців під Фермопілами.

Ну, їх було не 300, а 500 із гаком. На прикладі Валентина Отамановського ми бачимо також, що не всі крутянці загинули. Найбільших мук зазнав підрозділ, який заблукав у темряві й нарвався на муравйовців. Тих і справді катували і, як у фільмі «Крути», розстріляли. Хто не загинув, відступили на Київ, зруйнувавши за собою залізничне полотно, що також сповільнило наступ московитів уздовж залізниці. Притому ворогів було знищено значно більше.

_{Не ягнята на заріз}

ОЦІ чотири дні, на які українці під Крутами затримали московське військо, мали в історії України велике значення. Підрозділам УНР вдалося придушити більшовицьке повстання в тилу, на заводі «Арсенал». А ще підписати так званий Брестський мир із кайзерівською Німеччиною та більшовицькою федерацією. Через кілька місяців після правління гетьмана Павла Скоропадського в Україні з’явиться своя грошова одиниця, академія наук, українськомовна освіта. До речі, Отамановський згодом очолюватиме видавництво «Вернигора», що друкуватиме українські книжки — гуманітарні й математичні. Харківський волонтер і активіст Борис Редін, який узяв участь в освяченні пам’ятника, вважає, що не було б усього цього, то Ленін із Троцьким і Сталіним не створили б СРСР, куди УРСР (УСРР) увійшла як держава, хоч і з куцими правами. Не хотіли вони дратувати українців, які ще мали під стріхами чимало зброї.

А як Отамановському, колишньому членові Центральної ради, шанувальникові Миколи Міхновського, вдалося вижити у тій УСРР, де панував терор і де людей, причетних до УНР, тим паче — до бою під Крутами, знищували? Це питання висіло у повітрі й над могилою Отамановського, на якій освячували пам’ятник у День героїв Крут.

А він також зазнав мук. Повернувшись до України з Європи, тихенько працював бібліотекарем на Поділлі. Його там знайшли, коли сфабрикували так званий процес СВУ (Спілка Визволення України), нібито очолювану літературознавцем Сергієм Єфремовим. Напевне, ОГПУ виявило переписку Отамановського з Єфремовим. Валентина Дмитровича, якому приписували створення на Вінниччині організації без учасників, катували так, що, згадував потім, просив слідчих дати йому чистий аркуш паперу, який він готовий був підписати. Присудили Отамановському п’ять років таборів. Це був, нагадую, 1930-й, а не 1937 рік.

Валентин Дмитрович відбуде термін «від дзвінка до дзвінка» і залишиться за межами України. З одного боку, таким не дозволяли повертатися в УРСР, з іншого, на думку доктора політології просвітянки Галини Куць, це його і врятувало. Захистить кандидатську в Краснодарському педуніверситеті, докторську — в одному з московських вишів. Темою була історія Поділля, найкращим знавцем якої Отамановський уважається донині.

_{Минуле в майбутньому}

ПІЗНІШЕ Валентин Дмитрович оселиться в Харкові, де викладатиме латину в медінституті. Взагалі він володів вісьмома мовами. На той час усіх знавців латини порозстрілювали, а як же майбутнім медикам без неї! Помер у 70 з невеликим гаком від інфаркту: концтабори і катування не минають безслідно для серця людини, у якої воно велике. Пам’ятник у глушині кладовища, яке в Харкові вважається на кшталт Байкового в Києві, встановлено коштом Харківського національного медичного університету.

Історія наша, на жаль, рухається по колу і вчить тому, що нічому не вчить. У часи УНР Центральна рада, яку очолював історик Михайло Грушевський, також вважала армію непотрібною. Прем’єр-міністр молодої республіки Володимир Винниченко розпустив загартоване на фронтах Першої світової військо: мовляв, у Росії також соціалісти при владі, не нападуть же. Згадайте нещодавнє: «У Росії також розумні люди, не нападуть на Україну». Винниченко шукав мир в очах Леніна. Але напали — тоді й тепер. І були лише добровольці, готові захищати столицю УНР. І Київ, коли туди увірвалися більшовицькі війська Муравйова, перетворився на сьогоднішню Бучу, де розстрілювали за мову, вишиванку, портрет Кобзаря на стіні. Аналогії більш ніж красномовні.