• Людина та її справа

Друга родина «доктора Ватсона»

Тетяна РЯБОКЛЯЧ.

Київська область.

На фото із сімейного архіву: Петро Мурга (у центрі ліворуч) разом із бійцями 79-ї медроти в хвилини перепочинку.

Хірург Петро Юлійович Мурга був призваний у зону АТО навесні 2014-го. Відслуживши понад рік, «док-тор Ватсон» — такий у нього позивний — демобілізувався. Той період збагатив лікаря досвідом, міцною армійською дружбою.

ПЕТРО хотів стати хірургом з дитинства. Крові, каже, не боявся ніколи. Але острах перед першими операціями все-таки був. Адже треба різати «по живому» так, щоб хворому допомогти, а не зашкодити. Після закінчення вишу в 2004-му — інтернатура, потім практика в хірургічному відділенні Іванківської ЦРЛ: санітарні, сестринські обов’язки, робота помічником лікаря. Згодом два роки клінічної ординатури на кафедрі хірургії в медінституті. Паралельно — набуття досвіду в київській міській клінічній лікарні №4 Солом’янського району.

Закінчивши ординатуру, три роки працював у Міністерстві охорони здоров’я України: головним спеціалістом відділу супроводу державних та міжнародних програм, згодом — відділу протидії туберкульозу. Але незабаром зрозумів, що паперова робота не для нього. Став до роботи у Київській обласній лікарні.

...У медроті, куди його після призову зарахували старшим ординатором операційного відділення, довелося не лише оперувати, а й бути санітаром, фельдшером, санінструктором, психологом, кухарем, стрільцем. На війні, каже Петро, медик — професія багатопланова. На військовому полігоні неподалік Житомира він і його колеги дізнавалися про особливості роботи у фронтових умовах, опановували військову хірургію. Побут був спартанський: спали на бетонній підлозі в казармах, іноді — в медичних автомобілях. З харчів попервах мали тільки те, що взяли із собою з дому. На обід медрота ходила в їдальню, але сніданки та вечері треба було роздобувати самим. Щось купували в магазині, готували їжу на вогнищі.

Подібні умови чекали на них і в зоні бойових дій на Донбасі, куди перекинули їхню медроту. Трасу Маріуполь — Донецьк охороняло кілька блокпостів. Їх і обслуговували медики, рятуючи поранених.

Що таке справжня війна, Петро зі своїми колегами відчув неподалік міста Амвросіївка та населених пунктів Слов’янськ, Дмитрівка, Краматорськ, Краснопартизанськ Луганської області й біля Сонцевого — Донецької. Тут випало вперше в житті побачити мінно-розривні травми, вогнепальні переломи, оперувати в непристосованих приміщеннях — землянках, бліндажах, сільських хатах чи й просто неба, неподалік поля, де розривалися гранати, тривали обстріли «градів». Аби врятувати життя пораненому, рішення треба було приймати негайно, що зазвичай у мирних умовах не дозволялося: в лікарні перед оперативним втручанням спершу збирався медичний консиліум.

Лікарськими препаратами роту забезпечували. Щоправда, зберігалися вони в одній «точці», до якої було далеченько. Тому найнеобхідніше Петро тримав під рукою, адже часто від надання допомоги у перші п’ять хвилин після поранення залежить життя бійця. Пересувались у зоні бойових дій в основному на стареньких автомобілях «швидкої допомоги». Іноді чіпляли такий транспорт до «бетеера», аби довезти тяжкопоранених до населеного пункту, де є хірургічне відділення. У гіршому випадку — хоча б доставити такий «кортеж» до найближчої лісосмуги, яку не обстрілювали. Часом такий шлях долали під кулями, покладаючись на щасливу долю. Саме такою вона була у «доктора Ватсона», як його називають друзі. Хоча у вічі смерті зазирнути випало не раз. Якось вертоліт із ним і тяжкими пацієнтами прицільно обстрілювали терористи: вціліли тільки завдяки пілоту-асу... І все ж під час виконання одного із завдань Петро травмував ногу. Лікаря привезли до Києва, прооперували. Коли став на ноги, повернувся до роботи в Іванківській райлікарні.

Оглядаючись назад, Петро Юлійович найбільше радіє з того, що всі, кого оперував чи надавав іншу лікарську допомогу, — вижили. Він може згадати кожного свого пораненого на ім’я та прізвище, а також за позивним.

Серед його пацієнтів-бійців зустрічалися земляки з Іванківського району. Та чи не найбільше бійців у їхній 72-й бригаді ЗСУ було з Білої Церкви. З багатьма із них лікар продовжує підтримувати дружні стосунки. Побратався з фельдшером Миколою Дутчаком, своїм помічником Іваном Кедиком, військовослужбовцями Дмитром Поляковим, Віталієм Коваленком, бійцем окремої розвідувальної роти Олександром Мондрієвським.

З теплотою згадує лікаря Євгена Вереса, з яким вирушали на службу в зону АТО з Іванкова, волонтерів-земляків, котрі забезпечували військовослужбовців їхньої бригади та медроту харчами, медикаментами, теплим одягом, побутовими речами, транспортом.

Побратими стали його другою родиною, тож на зустріч із ними поспішає за першої можливості...