• Точка зору

Хто ти, «третя сила»?

Михайло ГУБАШ.

У ніч проти 29 березня у Луцьку невідомі обстріляли адміністративне приміщення Генерального консульства Польщі з гранатомета РПГ-26. У приміщенні, куди цілили невідомі, мешкає один із працівників консульства. Його врятувало те, що снаряд влучив не у вікно, а у дах. Після нічного інциденту припинили роботу польські генконсульства у Києві, Харкові, Одесі, Вінниці та Луцьку.

ЗРОЗУМІЛО, що реакція на провокацію — а саме так одностайно визнали обстріл дипломатичної установи — була гострою, починаючи від президентів обох держав і закінчуючи представниками МЗС, силових структур та громадськості. Частина з них відразу вказала пальцем на Росію. Мовляв, тільки країні-агресору вигідно посварити Україну з Польщею, яка підтримує першу у протистоянні з РФ. Утім, деякі коментатори згадали у зв’язку з інцидентом «третю сторону». Так, віце-прем’єр-міністр з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України Іванна Климпуш-Цинцадзе дала такий коментар: «Інтенсивність та брутальність провокацій, спрямованих на погіршення взаємин між Україною та Польщею, посилюється... Від актів вандалізму і плюндрування пам’ятників ворог перейшов до дикого тероризму... Це прямо наштовхує на думку, що третя сторона дуже хоче посварити українців і поляків».

З росіянами нас уже посварили. Хто ж ця загадкова «третя сторона», що за ворог, який не гребує навіть терором, аби брати-слов’яни не тільки перегризлися між собою, а почали ще й воювати, вбиваючи одне одного? Кому це може бути вигідним? Та тим, хто керується принципом «розділяй і володарюй».

Ще кілька років тому неможливо було собі уявити, що між Росією та Україною, незважаючи на всі протиріччя, які існували між двома спорідненими народами протягом не одного століття, може спалахнути війна. Нехай і гібридна, коли з одного боку начебто воюємо, а з іншого — реально торгуємо.

Ще на початку 2000-х років президент Росії Володимир Путін привселюдно заявляв, що «питання Криму знято остаточно» (!) — півострів є складовою частиною України. А воно бач як із часом сталося...

Сьогодні, мабуть, ніхто не може собі уявити, що між Україною та Польщею, незважаючи на всі негаразди у взаємовідносинах двох слов’янських народів, може виникнути збройне протистояння. І справді: наша північно-західна сусідка є членом Євросоюзу і НАТО, тому про такий сценарій розвитку подій не може бути й мови. І це справді так. Але — сьогодні. А от що може статися завтра... Читайте попередній абзац — Росія тоді була повноправним членом «вісімки», яка керувала світом.

Так, теперішнє наше протистояння з північно-східною сусідкою розвивалося, як мовиться, не на рівному місці. Йому передували красномовні «дзвоники» — Тузла і торговельні війни: заборона на імпорт української продукції — від харчових продуктів до металевих труб великого діаметру.

У відносинах із Польщею, яка сьогодні потребує додаткової робочої сили, розкручується інший сценарій. Праві сили, які там — в донедавна дружній нам країні — прийшли до влади, підняли на щит протистояння з Україною «бандерівську» тематику. Мовляв, як ви, брати-українці, можете прославляти Степана Бандеру, члени організації якого вбивали поляків?

Ясно, що це лише привід, бо учасники ОУН (б) знищували не тільки «ляхів-москалів-жидів», а й чимало справжніх українських патріотів — «оунівців-мельниківців» із ОУН (м), поліських «упівців» з УПА «Поліська Січ»...

Втім, питання Степана Бандери є окремою темою, яка потребує окремої розмови. Зараз питання в іншому: хто і, головне, з якою метою роздмухує багаття нового протистояння між слов’янськими народами, здатного призвести до ще одного збройного конфлікту? Чи потрібно це пересічному польському, українському чи російському селянину, робітникові, підприємцю? Звісно, що ні. У них усіх дещо інші, власні суто житейські проблеми.

Давно відомо, що не народи сваряться одне з одним, стравлюють їх політики — заради своїх шкурних інтересів. А «пересічні громадяни» використовувалися ними лише як гарматне м’ясо. Яскравим прикладом може слугувати Європа. Впродовж століть Франція воювала з Німеччиною та Англією. В історії взаємовідносин європейських країн були і «30-річна війна», і «столітня війна», і безліч інших, зокрема й за окремі провінції.

І тільки після Другої світової війни, в жорнах якої було перемелено десятки мільйонів людей, європейці, точніше, їхні еліти, зрозуміли, що взаємознищення є звичайнісіньким дикунством. В результаті не тільки замирилися, а й об’єдналися в Євросоюз. І нема тепер навіть кордону між, здавалося б, споконвічними ворогами — «лягушатниками», «бошами», «макаронниками»...

Невже ж ми, слов’яни, дурніші за них і продовжуємо залишатися одне для одного «хохлами», «москалями» та «ляхами»? Чому не можемо знайти між собою спільної (а вона таки слов’янська!) мови?

Та ні, не дурніші. Просто хтось майстерно, зі знанням справи, нацьковує нас одне на одного. І цей «хтось», ця «третя сила», або «третя сторона», грає на наших «вроджених» недоліках — схильності до користолюбства, «старшобратства», пихатості...

Втім, не будемо вдаватися до конспірології та «переводити стрілки» на «третю силу», «четверту владу», «п’яту колону» чи «п’яту графу». Залишаймося в реаліях життя. І протиставмо цій «третій силі» свою — українську. І все буде добре. Для кожного з нас.