• Світ захоплень

Музика, що йде від серця

Ольга ВОЛОШИН.

смт Тересва

Тячівського району

Закарпатської області.

Досвід роботи в художній самодіяльності у 70-літнього Антона Петровича Церкуника з Тересви, що на Закарпатті, — 60 (!) років. І це не перебільшення!

ВЕЛИКА любов до музики проявилася ще в ранньому дитинстві. П’ятирічним малюком не міг відірватися від вуйка, що вміло грав на гармошці. Це було свято серед буднів, адже йшов нелегкий 1952 рік, нерадісно жилося дітворі... Надзвичайна радість охоплювала малого Антона, лише коли наставала пора весіль: звуки гармошки, скрипки й бубона змушували швидше битися маленьке сердечко. Про палке бажання хлопчини мати власний інструмент знали всі. Брат Василь пообіцяв: виповниться тобі десять років, куплю. Слова дотримав, та перед тим як одержали зарплату, разом із малим зайшли до невеликої крамнички, де на видному місці красувалася гармошка, — прицінитися. Коли брат забалакався з продавцем, малий інструмент під руку і — навтьоки! Та так, що не наз-догнати…

Так у Антона з’явилася перша гармошка. Добре було влітку, коли «вимучував» свої де-мінори на городі чи галявинці. Та коли осінь загнала до хати, батьки, п’ятеро братів і сестра Марійка мусили слухати музичні вправи малого до пізньої ночі… Дивувалися, як швидко і правильно він підбирав мелодію, як наполегливо одну за одною вивчив кількадесят пісень. Уже взимку, коли виходила заміж двоюрідна сестра, його, десятирічного, взяли грати на гармошці до колективу справжніх музик. І що думаєте? Не підвів! Навпаки, як почули односельці його коломийки, почали кликати грати на весіллі одне за одним. Відтоді його гармошка додавала темпу в танцях, а підбори енергійніше стукотіли по свіжозбитому помості, пари жвавіше кружляли в коломийці…

— Спочатку, до весілля, була гостина, яка називалася вінки, — згадує Антон Петрович. — Шили курагов (весільний прапор. — Ред.), а старшою при тому шитві була Василина Прінц. Її слів всі дослухалися, вона вказувала, де пришити квітку на полотно, де прикріпити зелений барвінок та стрічечки, де має бути на деревцеві пишний калач… І все те робилося під прекрасний спів дівчат та жіноцтва. Далі йшли з тією курагов’ю до молодої. По 20 хлопців-соколів проводжали свого товариша (цімбору), котрий женився, до його коханої. Тож народна коломийка у виконанні нашого невеличкого ансамблю (скрипка, бубон, цимбали і його, Антона, гармошка. — Авт.) були ой не зайві!

— У молодої гостилися — на вкритому гарною скатертиною столі стояли таця з м’ясом, самогон, тістечка… Далі молоді, батьки, дружби та дружки прямували до церкви — на вінчання. А молодь чекала на цю церемонію, аби віддатися веселощам та гулянню майже до ранку. Знімали з молодої фату, розшивали курагов… Було весело, — з ностальгією згадує Антон Петрович, — не те, що тепер: музика гримить у вухах, що нічого не чути, молодь скаче…

Різні були весілля, неоднаково приймали музик. Траплялося, й голодні йшли додому, а одного разу півночі стояли на морозі, грали, навіть до хати зігрітися їх не запросили. Бували на весіллях у Руському Полі, і в Драгові, і в Шаяні… Що не подія, то інша історія. Якось чекали «Запорожця», аби підвіз на весілля. А прийшов батько молодого — мовляв, хлопці, весілля не буде, бо у молодої вже гостяться з іншим женихом…

А «серйозна» трудова діяльність Антона Петровича розпочалася на Тересвянському деревообробному комбінаті. Підприємство нарощувало потужності, тож була змога поряд із виробничими розвивати народні таланти. Молодого аматора запросили до ансамблю народних інструментів, яким керував Василь Михайлович Калинич, а старостою був Антон Васильович Гудак. Про те, аби музиканти мали все необхідне, турбувався очільник парткому комбінату Михайло Васильович Данилюк. Ансамбль часто їздив із концертами, навіть за кордон…

Промайнули роки. Нині Антон Петрович та його дружина на пенсії. Одержують мінімальні виплати. Але це такі люди, що не звикли жалітися. Тримають господарство, обробляють город. Радіють своїм дітям — Ользі, Іванові, Василеві, шістьом онукам. Задоволені, що мають хорошого зятя, ласкаву невістку... Та не забуває свого баяна Антон Петрович, не залежується він у нього. Хіба в піст не бере до рук. Часто запрошують народних музик молодята — провести їх із дому до селищної ради в день весілля, — і вони з сином ніколи не відмовляють. Навпаки, щасливі, що шанують ще люди нашу минувшину, пишаються творчою спадщиною дідів та прадідів. Як затягне протяжно скрипка, як ударить бубон, як заграють цимбали, озветься баян, то Антону Петровичу здається, що нема тих років, вони зосталися десь там, між сторінками паспорта, а молодість ллється з мелодією і наповнює серце силою та завзяттям!

— Музика — то велике діло, — хитрувато усміхається чоловік, — для того, хто її розуміє і любить.

На фото з сімейного архіву: Антон Церкуник (ліворуч).