Внутрішні переселенці: три роки невизначеності

Михайло ГУБАШ.

Саме стільки часу минуло, відколи в країні з’явилася нова категорія людей, яких пізніше офіційно «охрестили» ВПО — «внутрішньо переміщені особи». І за цей період держава, крім кількох законодавчих актів, фактично нічого не зробила для системного розв’язання великого кола питань, пов’язаних із цим суспільним явищем.

ПЕРШИМИ біженцями ще в березні 2014-го стали сотні, а згодом і тисячі жителів анексованого Росією Криму. Згодом до них почали приєднуватися проукраїнськи налаштовані мешканці Донбасу, життю і здоров’ю яких загрожувала небезпека. А вже після початку бойових дій на сході країни розпочалося масове переселення людей на «Велику Україну».

Щоправда, серед перших біженців із Донеччини та Луганщини навесні й улітку того року були й ті, хто так чи інакше підтримував сепаратистські настрої і ту частину місцевої «регіональної» адміністрації, яка дуже швидко «перефарбувалась» і стала на шлях колабораціонізму — співпраці з кремлівською агентурою, яка заполонила регіон.

Такі «біженці» втікали від можливого покарання з боку України за своє зрадництво. Після того як тодішнє українське керівництво направило у зону проведення Антитерористичної операції регулярні війська, така загроза для них видавалася цілком реальною. Тому й чкурнули — хто в Росію, а хто і в Україну. Саме вони й створили певну негативну думку щодо інших переселенців із Донбасу, переважна частина яких є справжніми патріотами, що не бажали жити в агресивно-задушливій атмосфері «руского міра».

Але розмова не про перевертнів, а про майже мільйон (за офіційними даними — близько 1 млн 600 тис.) осіб, які не з власної волі змушені були залишити рідні домівки й податися світ за очі. Головною проблемою для переселенців був і, на жаль, до сьогодні залишається брак житла. А ще — робота, щоб мати можливість оплачувати його оренду. В цих питаннях люди розраховували на допомогу держави, однак розв’язувати їх довелося практично самостійно. Навіть у тих випадках, коли переселенці хочуть без залучення бюджетних коштів збудувати собі житло, держава в особі її чиновників не йде назустріч.

Яскравий приклад такого ставлення до своїх громадян під час громадської дискусії, яка днями відбулася в Укрінформі, навела активістка з Одеси Людмила Шейко. У цьому місті біженці самостійно «вийшли» на донорів — інвесторів та будівельні компанії, які власним коштом, а не за рахунок держави готові надати їм допомогу в спорудженні житла. Але на півсотні листів, адресованих органам місцевої влади з проханням надати земельну ділянку для будівництва, були отримані тільки негативні відповіді. А коли чиновникам, розповіла активістка, починаєш говорити про конституційні права, ті у відповідь тільки сміються в обличчя. Отаке-от ставлення до людей, які своїм виїздом з окупованої території продемонстрували любов і відданість Батьківщині, гірко констатує жінка.

— Я дивуюся, чому Українська держава так не любить своїх громадян? — не стримував емоцій під час дискусії активіст із Луганська Олег Перетяга. — Чому мільйонна соціальна група переселенців піддається дискримінації — політичній та соціальній? Нас не бачать і не чують... Держава не захистила, зрадила й кинула напризволяще.

— Люди, які перебувають на підконтрольній Україні території, почувають себе бомжами. За три роки від держави не одержали ніякої допомоги, підтримують нас тільки волонтери, прості добрі люди та окремі бізнесмени, які мають честь і гідність, — стверджує активістка Євромайдану і волонтерка з Криму Гайде Різаєва.

Один з організаторів заходу, голова ГО «Важливий кожен» Олег Зонтов наголосив, що позбавлення ВПО деяких прав і свобод, гарантованих Конституцією, становить одну із загроз власне державності України. Три роки чекають переселенці на вирішення своїх проблем — точно як у прислів’ї «обіцяного три роки чекають». Складається враження, каже Зонтов, що так само на щось вичікують і чиновники, які представляють державу. Але вони можуть спокійно чекати й тридцять три роки, бо на відміну від переселенців мають роботу й не мають клопоту з пошуком житла, оформленням соціальної допомоги тощо.

До речі, нещодавно начальник управління секретаріату Уповноваженого Верховної Ради з прав людини Михайло Чаплига таку політику уряду, який намагається змусити переселенців повернутися (питання — куди?) або маргіналізуватися там, де вони тепер проживають, назвав ганебною, а сам уряд — «сепаратистичним».

Втім, не все так погано, принаймні з одним із непорушних конституційних прав громадянина України — правом голосувати на виборах. Згадавши низку дискримінаційних щодо ВПО заходів (так звану верифікацію, перевірки СБУ і Мінсоцполітики, масове припинення соцвиплат та пенсій), народний депутат України Наталія Веселова пояснила ці недружні кроки тим, що ніхто в державі не сприймає переселенців за власний народ. Але в найближчому майбутньому, за її словами, ситуація може змінитися на краще.

«Нещодавно було зареєстровано третій за рахунком законопроект, покликаний поновити право голосу внутрішньо переміщених осіб та трудових мігрантів на місцевих, парламентських і президентських виборах. Сподіваюся, загальними зусиллями ми досягнемо того, що Верховна Рада таки ухвалить цей законопроект і політики розглядатимуть внутрішньо переміщених осіб як свій електорат», — сказала Н. Веселова.

Втім, у цій діжечці меду є ложечка дьогтю. Виходить, якщо ти маєш право голосу на виборах, ти повноцінна (!) людина і з твоїми інтересами рахуватимуться. А якщо ні, ти ніхто, й звати тебе ніяк...

Але повернімося до «меду». Йдеться про законопроект №6240 «Про внесення змін до деяких законів України (щодо виборчих прав внутрішньо переміщених осіб та інших мобільних всередині країни громадян)». Під останніми маються на увазі внутрішні заробітчани. Цей законопроект розроблений більш як двома десятками народних депутатів, які представляють різні фракції та регіони України, і зареєстрований 27 березня. Серед них — Мустафа Найєм, Григорій Немиря, Сергій Тарута, Остап Єднак, Ганна Гопко, Вікторія Пташник, Ірина Луценко, Ігор Попов, Марія Іонова та інші. Співавторами документа виступили кілька громадських організацій і експертів. Ну а той факт, що рівно сім років тому, 30 березня 2010-го, під тим же номером — 6240 — був зареєстрований законопроект «Про утримання домашніх тварин у населених пунктах України», вважаймо звичайним і нічого не вартим прикрим збігом.

Хоча з огляду на позицію деяких народних представників у Верховній Раді все може бути. Так, днями в інтерв’ю одному з центральних телеканалів народний депутат, один із лідерів ну дуже «патріотичної» партії висловився в тому дусі, що Донбас, як і люди, що його населяють, Україні не потрібні. Втім, милостиво «дозволив» тим, хто забажає, переїжджати на контрольовану українською владою територію і шукати собі роботу і житло. Самостійно, без допомоги чи сприяння держави, якій вони, на його думку, не потрібні. Саме таку позицію окремих нардепів і певної частини українського (?!) суспільства Михайло Чаплига називає справжнім сепаратизмом, тобто діями, спрямованими на відокремлення частини країни.

До речі, в радянській комедії «Іван Васильович змінює професію» є епізод, коли на прохання шведського посла віддати Кемську волость «громадський активіст» Іван Васильович Бунша відповідає: «Та нехай забирає на здоров’я!». На що злодійкуватий Жорж Милославський обурився: «Та ти що, сучий сину-самозванцю, — казенні землі розбазарюєш! Так жодних волостей не напасешся!». Навіть дрібний злодюжка розумів, що таке цілісність країни та непорушність її кордонів. На жаль, для деяких «вишиватних» вітчизняних політиків Донбас і Крим — наче та Кемська волость для «радяноватного» Бунші.

Слід пам’ятати біблійну істину: «І коли царство поділиться супроти себе, не може встояти те царство. І коли дім поділиться супроти себе, не може встояти той дім». Суспільна напруга в країні й без того велика, тож не варто піднімати її градус ще вище. Україна у нас спільна, одна на всіх. Тому й берегти її державність і цілісність мусимо разом — і Схід, і Захід.