• Людина та її справа

Фронтовими дорогами

Олена КОЩЕНКО.

Фото Леоніда Логвиненка.

ЗА ПЛЕЧИМА нашого побратима по перу, харківського власкора «Сільських вістей» Леоніда Логвиненка, — десятки поїздок на передову у зону АТО. Пам’ятними зарубками про ті відрядження щоразу стають світлини, статті, записи журналіста у робочому блокноті. А ще — поетичні рядки, які часом дорогою додому або ж потім, у години дозвілля, лягають на папір. У нього чутлива до краси українського слова душа, виколисана у Надроссі, у рідному селі Мисайлівка Богуславського району на Київщині.

За майже три роки війни на Донбасі таких зарубок назбиралося чимало. Стільки, що вистачило укласти книгу. «Місячна соната війни» — так назвав її автор. Нещодавно вона побачила світ у харківському видавництві «Майдан».

Чимало героїв цієї книги, перед тим як узяти до рук зброю і стати в стрій, іще вчора були фермерами, вчителями, лікарями, будівельниками, підприємцями, директорами заводів та представниками інших мирних професій. Розповідями про них автор малює «обличчя» цієї неоголошеної війни. Він особисто відчув її на передовій, багато разів побувавши у траншеях, бліндажах, на блокпостах.

Воїни, які несуть службу у зоні АТО, поділилися з Леонідом своєю правдою про війну, часом відверто вражаючою і шокуючою. Такі в книзі ілюстровані репортажними світлинами есе «Прощати важко на війні», «Дума про кіборгів», «Вбиті сняться», «Окопна правда», «Битва за душі», «Утікач із пекла», «Великодній апокаліпсис», «Проліски на крові»...

Ось, приміром, рядки з есе «Щастя в снігу», героєм якого є капітан-танкіст із позивним Кацап. Його, вкрай утомленого виснажливим боєм, три дні неголеного і геть закіптюженого, журналіст зустрів біля понівеченого протитанковими ракетами, але ще живого танка у... Панамі (іменем цієї тропічної північноамериканської країни бійці нарекли свою «гарячу точку» — місце дислокації частини в засніженому лісі поблизу Щастя). Офіцер так сказав Леоніду:

— Не дивіться, що я такий закіптюжений. Справжній солдат не той, який чистенький, у новенькій формі, добре озброєний, — він часто брудний, від нього недобре пахне, але він готовий захищати Україну до останнього.

Водночас, розповідаючи про війну на Донбасі, Леонід як щирий патріот просто не міг не зачепити ще одну дуже болючу для нашого народу проблему. Йдеться про вихолощений упродовж багатьох десятиліть російською пропагандою дух українства серед жителів сходу. У книзі, зокрема, описуються події в місті Слов’янськ Донецької області, яке з квітня 2014-го стало ареною бойових дій між терористичними угрупованнями й українськими силовиками. «Знайшлися людці, які виступили проти спорудження блокпостів... Сьогодні зрозуміло, що якби верх узяли ці, останні, то москалі, перевдягнені в ополченців, узяли б Ізюм, а потім дійшли б і до Харкова, де вороги теж гуртували п’яту колону...» — з гіркотою пише автор.

Хочеться вірити: невдовзі війна закінчиться.    Думами про день, коли ж урешті-решт «зависне німота над почорнілим полем бою», живе і наш побратим по перу Леонід Логвиненко. Його вірш, який увінчує книгу, так і називається — «Коли закінчиться війна»:

Коли зависне німота

над почорнілим полем болю,

у світ, де сни і теплота,

ми не повернемось з тобою.

Де зорі падають ясні,

немов на Спаса жовті груші.

Де жаль вижалюють пісні —

Туди не прийдуть наші душі.

Отут, де скіфи у степах,

у цій кривавій чортоверті,

у териконах, як в гробах,

Поховано живих і мертвих.

Отруйне з черепів вино

Війна нам вихлюпнула в очі.

…І тільки мамине вікно

скрипить-кричить

крізь гущу ночі.