• Гумореска

Школа демократії

Павло СТОРОЖЕНКО.

м. Полтава.

Після роботи ми з онуком устигли повечеряти. Багато присутніх добиралися, мабуть, здалеку, тож перекусити вчасно не змогли і тепер шаруділи обгортками бутербродів. Але підсилювальна апаратура працювала непогано і все було чудово чути. Промовці один за одним виходили до імпровізованої трибуни і гаряче викривали й засуджували голову нашої райради Петра Кузьмовича Барабана. Цього разу, кажуть, він урвав добрячий «шмат-відкат» від приватного підприємства «Гоп-стоп-сервіс-оп!» і відпочив із сім’єю за рахунок якогось фонду допомоги потерпілим від кінського сапу. Наша жертва стояла поруч трибуни, нарочито киваючи сивою капловухою головою.

Час од часу мій онук зривався на ноги і запально гукав разом з усіма: «Ганьба! Ганьба!»

Мою увагу привернула голівка давньої знайомої, яка виднілася рядів за шість нижче. Ми познайомилися з нею тут же, на стадіоні, тривалий час — чи не з років двадцять — ходили разом на мітинги вболівати за суспільні справи. Громадські почуття могли пустити й тонше, інтимніше, коріння, втім, нас розвела доля. Ми розійшлися в оцінках неформального лідера Власяниці — був колись у нас у мікрорайоні такий пройда-популіст. Усе закликав громаду до світлого ринкового майбутнього.

Я підвівся навшпиньки, намагаючись роздивитися краще. Час не пожалів її. Постаріла жіночка... А кого це вона за руку тримає? Молоденьке симпатичне дівча. А як схоже на неї замолоду! Мабуть, теж з онукою прийшла. Вчити громадянській свідомості.

Після неформальних промовців нарешті слово для пояснень узяв сам голова. І раптом я звернув увагу, що Петро Кузьмович теж страшенно постарів. Пригадую, який молодий він був, коли його викривали вперше. Здається, за будівництво дачі з державних матеріалів. Виправдовувався він тоді невправно, кострубато, непрофесійно, я б навіть сказав. Одразу впадало у вічі, що у чоловіка немає певного досвіду. Не те що зараз. Заматерів, зазухвалився, засамовпевнився.

Гурт навколо знову обурено загукав: «Ганьба! Ганьба!» Я позирнув на онука. Він був гнівний і непримиренний до недоліків. На мої очі накотилися непрохані сльози зворушення вже немолодої людини: підростає зміна борців-виборців, свідомих громадян! Недаром, виходить, ми жили! Свободу собі і дітям виборювали, справедливість...

Я не гукав. Правду кажучи, втомився за стільки років. Та й охрип. Хай молоді тепер! До того ж на них чекають суворі випробування. Кажуть, голова теж виростив собі зміну і готується передати виборну посаду своєму зятеві чи то синові. Та і яке це, зрештою, тепер має значення? Головне, що школа демократії ніколи не залишиться без вічних учнів-двієчників!..