• З літопису наших днів

Болить душа

Галина НАЙДА.

м. Носівка

Чернігівської області.

ВІДТОДІ як поховали мою колишню сусідку і далеку родичку Катрю, не можу заспокоїтися. Зростала вона в хорошій сім’ї. Мама була красива і, як кажуть у нас на кутку, толкова — всьому давала лад: і вдома, і на фермі. За труд свій нагороджена орденом Леніна. Такою ж виховала і доньку. А вона своєю чергою свою дитину. Катя, рано похоронивши чоловіка, перебралася ближче до центру в доньчину хату. Жили в мирі та злагоді, разом піднімали на ноги онука. Він уже був старшокласником, коли лелека приніс братика. Цю дитину чекали з радістю, вона мала стати втіхою і відрадою після смерті дідуся. Та одна біда не ходить — за собою купу водить. Після невдалих пологів Катина донька поневірялась із хлоп’ям, яке нездужало, по київських інститутах та чернігівських лікарнях. Досі сім’я хоч і не розкошувала, але жила небідно, бо, як у нас кажуть, на копійчину пристаралася. Та вже за півроку всі заощадження з’їли лікарні й постійні операції, які робили немовляті.

На тлі нервових потрясінь у Каті розігрався цукровий діабет, а за ним і сліпота підкралася. Хотіла оформити інвалідність, та окуліст з ендокринологом ніяк не могли «визначитись», хто дасть їй групу, — відфутболювали один до одного. Так і повернулась додому ні з чим. Більше й не ходила. Коли зовсім не стало грошей, тихцем припинила колоти інсулін. Мовляв, сім’я і так по вуха у позичках, чим їх віддавати? У 57 років за три дні й згасла.

Хоронили її тихо. Так само, як вона і жила. Пом’янули просто на кладовищі. Накрили два столи і мовчки випили за упокій. Було холодно і незатишно. Колючий вітер пронизував до кісток, та ніхто того не помічав. Нестерпно боліло серце. І душа.