• Світлий промінь

Урок для «еліти»

Олена ГОРБУНЬ.

Вінницька область.

ЩО Б ХТО не казав, а нині матеріальне забезпечення українських військовослужбовців, які тримають оборону на передовій, значно покращилось. Ситуацію не порівняти з тяжким 2014-м, коли, як кажуть хлопці, «воювали у шльопанцях». Але, на жаль, демобілізувавшись, бійці залишаються один на один зі своїми проблемами. А ще ж є особлива категорія бійців — поранені. Надто важко тим, хто потребує довго-тривалих лікування та реабілітації після поранення. На це держава зазвичай грошей не надає, допомагають волонтери, небайдужі українці. На цьому тлі особливо цинічними видаються задекларовані статки представників влади. І поки так звана українська «еліта» ховає в офшорах та скляних банках усе зароблене «непосильною працею», проста бабуся з невеличкого села вчить їх патріотизму й демонструє своїм прикладом, що таке справжня еліта.

Олександрі Гордіївні Баланюк з невеличкого села Сільниця, що в Тульчинському районі, виповнилося 88 років. Жінка пережила Велику Вітчизняну війну, втратила двох рідних людей, має статус удови учасника бойових дій. Її дуже поважають у рідному селі за працьовитість і порядність.

Олександра Баланюк виховала двох прекрасних дітей. Сільський голова Сергій Ясинецький розповідає, що все життя вона важко пропрацювала у колгоспі, допомагала в будівництві місцевого храму й навіть була обрана церковним касиром, бо в її порядності не сумнівався ніхто. Сьогодні сили у бабусі вже не ті, особливо скрутно взимку. Тому донька Євгенія забирає її восени до Києва, а навесні жінка повертається в рідне село.

Нещодавно Олександра Гордіївна зробила те, що їй серце наказувало: передала тисячу гривень на лікування тяжкопоранених військових. І хоч у самої здоров’я слабке, старенька переконана: воїнам ці гроші потрібніші. Що для цієї простої бабусі із Сільниці тисяча гривень? Майже вся пенсія.

— Матуся попросила мене передати ці гроші, побачивши в новинах сюжет про тяжкопоранених фронтовиків, які завдяки новітнім біотехнологіям уникають ампутації та інвалідності, — розповідає донька Євгенія Миколаївна. — Мама пережила Другу світову і не з чуток знає, що таке втратити дорогих людей. Війна на Сході України триває ось уже три роки, ненька не може спокійно спостерігати, за цими подіями, душа в неї болить, тому неодноразово передавала на фронт речі, продукти й гроші.

Волонтери проекту «Біотехреабілітація поранених» кажуть, що це вже не перший випадок, коли небагаті люди на потреби армії віддають останнє... Тим часом деякі багатії шкодують і сотню гривень пожертвувати.

Мабуть, питання, кого називати в Україні елітою, є риторичним. Звісно, бабуся з Сільниці має більше право так іменуватися, ніж слуга народу з мільйонними статками, який з телеекрана нахабно запевняє, як побивається він за хлопців на фронті й уболіває за збіднілий народ.