• Долі людські

Таке просте, таке складне життя

Анастасія ЄРМОЛЕНКО.

м. Городня

Чернігівської області.

На початку року Олександр Михайлович Кухаренко — житель Городні, що на Чернігівщині, — тяжко захворів. Мабуть, далася взнаки туга за коханою дружиною, якої уже п’ять років немає поруч. Свою Наталію Іванівну він називав комендантом — така рішуча, завзята, наполеглива була. Тих днів уже не повернути, зате є спогади...

ОЛЕКСАНДР Кухаренко змалечку несе на собі мітку війни. 1943-го йому не виповнилося ще й чотирьох. Фашисти відступили з рідного села, але зупинилися неподалік. Якогось дня налетів бомбардувальник, Сашко з мамою, Марією Тимофіївною, кинулися городом в окопи. Та не встигли добігти, як попереду вибухнуло. «Наче піском сипонуло в лице», — згадує він.

Мати повезла малого до лікаря. Німецький він був чи український — Олександр Михайлович не пам’ятає. Той витягнув щось із ока, наклав пов’язку. Коли її зняли, хворе око ледь-ледь бачило. Через багато років, 1994-го, Олександр Михайлович якось прокинувся і жахнувся: з одного боку — темрява. Втім, інвалідність оформляти не схотів, продовжував працювати на тракторі.

...Відгриміла війна. Батько, Михайло Єгорович, повернувшись із фронту, доглядав колгоспних коней, мати трудилася у рільничій ланці. Сашко разом із батьком пас коней, порався біля лошат. У родині було чотири сини, всі працювали змалечку. Старшого брата Василя після війни призвали служити на Чорноморський флот. Та насправді він (із погонами «ЧФ»!) валив ліс. Так «служив» сім років, поки не демобілізували.

Олександр закінчив місцеву восьмирічку, а потім два роки ходив у сусіднє село за вісім кілометрів. Після школи завербувався на Донбас. 10 місяців навчався, рік відпрацював у шахті помічником машиніста вугільного комбайна. Ніяк не міг звикнути до праці на глибині 140 метрів під землею, снилися, манили до себе рідні ліси, поля. На Донбасі познайомився із землячкою — симпатичною дівчиною з русою косою до пояса. Невдовзі Наталю відправили на роботу в Луганськ, а Олександра — в Чорнухине. Та хлопець не хотів втратити кохану, тож невдовзі попрямував за нею. Як йому вдалося відшукати свою Наталку у великому місті — досі не може збагнути. Коханню все до снаги.

Після одруження молодята повернулися додому, працювали в колгоспі. А потім Наташа рішуче (комендант!) запропонувала поїхати на цілину, щоб заробити на нову хату.

Так і опинилося молоде подружжя із дворічною донькою в радгоспі «Північний» Актюбінської області. Невеличкий населений пункт за 500 кілометрів від обласного центру, куди можна було дістатися тільки літаком-кукурузником, що курсував, як автобус, — двічі на день.

Наталя почала працювати штукатуром — будівництво велося велике. А Олександру Михайловичу першого ж дня показали, як заводиться гусеничний трактор. «Решту сам збагнеш», — запевнили. І справді, управляти трактором він навчився швидко. Вісім років прожили серед безкрайнього степу, де не було жодного дерева. Картопля там, як й інша городина, не росла — солончаки навкруги. Озимі зернові не сіяли, тільки ярі культури — пшеницю та кукурудзу. Врожаї були великі, не все збіжжя встигали вивезти. Боляче було на те дивитися.

Додому родина повернулася вже з двома дітьми. Оселилися в райцентрі Городня. Чи не в кожному селі району після видобутку торфу залишилися рукотворні ставки, які Олександр Михайлович чистив і розширяв. Упорядковував і річку Чибриж — окрасу Городні. А Наталія Іванівна влаштувалась на роботу у харчокомбінат, де освоїла ще одну професію — майстра з випічки.

Підростали діти. Сину, названому на честь батька, змалку запав у серце гуркіт літаків над цілинними землями. Цілодобово гуло від них і небо над Городнею: тут дислокувалася військова частина. Олександр із захопленням складав моделі літаків у станції юних техніків (став кандидатом у майстри з авіамодельного спорту, переможцем обласних і республіканських змагань). Як виріс — опанував професію льотчика-винищувача, був командиром у Приморському краї. Після проголошення України незалежною льотчик Кухаренко назавжди повернувся в рідні краї. Вже 2001-го керував ланкою надзвукових літаків на параді на честь 10-річчя незалежності Батьківщини. Вдосконалював льотну майстерність у бундесвері (збройні сили Німеччини). Нині відзначатиме 35-річний ювілей служби в авіації, тепер уже сам вчить і виховує українських соколів. Він щодня телефонує батькові, за першої потреби та можливості — біля нього.

Онучка Юлія (дочка Олександра Олександровича) — перекладач за освітою. Вийшла заміж за німця, живе за кордоном. Приїжджала зі своїм чоловіком до дідуся з бабусею. На обидві сім’ї (українську й німецьку) вдався схожим їхній синок — третій правнук Олександра Михайловича. Народився він 8 травня — у День пам’яті та примирення. Так ось символічно переплелися долі двох родин...