• Про тих, хто поруч

Сповідь довгожительки

Ірина МАЛЮК.

Львівська область.

Фото Ярослава Табінського.

ТЕНДІТНА жінка, спершись на паличку, щось весело розповідає іншій, яка копає землю. 93-річна Анна Бебич у свої літа вже не в змозі обробляти город, але охоче перевіряє роботу онуки, яка приїхала зі Львова допомогти старенькій. «Дай, Боже, щастя!» — обидві жінки обернулись на наше вітання.

Вітер невпинно розвіює зелену хустину на старшій стрункій пані, яка розповідає свою історію. Народилася вона далекого 1923-го, росла разом із чотирма братами у селі Топільниця Старосамбірського району. В дитинстві разом із ними бігала за дідусем-паламарем до церкви, щоб бити у дзвони. На жаль, саме у ті безтурботні дитячі роки в багатодітну родину прийшла біда — померла мама. І малолітня Анна стала в домі єдиною помічницею батька та опорою братів, наймолодшому з яких було чотири роки. Нині жінка пишається своїми освіченими братами: Микола Яворський побудував дві школи в Старосамбірському районі, Іван обіймав у районі посаду завідувача фінвідділу.

Життя повсякчас готувало їй випробування. Друга світова війна забрала чоловіка, на руках залишилась малолітня донька Марія. Вдруге заміж не вийшла, бо, каже, не могла зрадити покійному чоловікові, якого їй послав Бог. А далі трапилось ще одне непоправне горе: у досить молодому віці померла Марія — її єдина опора і велика надія. Доля випробовувала Анну Антонівну в різних іпостасях: дитина без матері, дружина без чоловіка, матір без доньки, але звідкись бралися сили йти вперед, безперестанку струменіло її джерело енергії та оптимізму. Вона знаходила розраду в трьох онуках, тішилася їхніми успіхами, а ще більше раділа народженню шести правнуків.

Нині Анна Бебич мешкає в рідному селі, де 14 років розносила пошту. Два з них працювала листоношею безоплатно, бо відробляла радянській владі «кредитну» шафу. Тривалий час трудилась у колгоспі. Щонеділі співала в церковному хорі. Пісня постійно з нею, навіть під час нашої розмови жінка легенько наспівала щось зі свого улюбленого, хоча нарікає, що голос уже не той. Зате у свої роки запросто читає без окулярів.

У лютому Анна Антонівна була почесною гостею на весіллі своєї правнучки. Із захопленням розповідає, яке то було красиве дійство. На запитання, чи танцювала, всміхається: «Звісно!». Хвалиться своїми мудрими й добрими родичами і рахує, що до її 94-річчя (на 9 травня) часу лишилося зовсім мало. Наостанок просить принести згодом світлину, де вона у зеленій хустині. І обличчя розпливається в щирій усмішці, а крізь кожну зморшку проглядається добро. Ми прощаємося, а моя співрозмовниця прямує додому — перевдягнутись у святкове вбрання, щоби піти до церкви на сповідь. Я захопленим поглядом проводжаю її струнку постать.