• Про це говорять

Мрії та реалії

Підготувала
Устина ГРЕЧАНЮК.

Уже тривалий час вітчизняний медійний простір максимально наелектризований. Війна на Донбасі, тарифні «перегони», корупційні розслідування, гучні затримання, не менш гучні втечі... Суспільство втомилося від такої навали інформації, його вже важко чимсь сколихнути, здивувати, збурити.

АЛЕ ЦЬОГО тижня це вдалося ветерану української рок-сцени, лідерові групи «Воплі Відоплясова» Олегу Скрипці. Його розмова зі слухачами «Школи журналістики «Української правди», опублікована в цьому електронному ЗМІ, за градусом спричинених емоцій та кількістю відгуків склала конкуренцію навіть сумнозвісній абонплаті за газопостачання, введення якої викликало потужний суспільний резонанс.

Співак, композитор, автор численних мистецьких проектів говорив про українську музику, про своє ставлення до запроваджених на неї квот на радіо, про плани і мрії. Зокрема, висловив і таку думку:

«В ідеальній країні, про яку я мрію, українська — панівна мова у суспільстві. Там на радіостанціях крутять 100% української музики, а не 25-35 нищебродських відсотків. Там мир і абсолютна перемога України у війні, яка зараз триває.

Я мрійник, максималіст. Я хотів би жити у повністю україномовному культурному середовищі. Навколо себе я це реалізую — я спілкуюсь із найкращими українцями, беру на роботу україномовних професіоналів. Якщо люди не володіють українською, вони мають повне право шукати роботу в інших краях. Треба їх відокремити, тому що вони соціально небезпечні, треба створити гетто для них. Ми будемо допомагати їм, як допомагають людям із вадами, на волонтерських засадах будемо співати їм «Володимирський централ».

Уже через кілька годин після оприлюднення цього фрагменту розмови інформаційний простір вибухнув. Скрипку звинувачували у розпалюванні міжнаціональної ворожнечі, у фашизмі, антисемітизмі (мовляв, у гетто гинули лише євреї, ніхто, навіть в образному мовленні, не має право «привласнювати» їхні страждання)... До загального хору обвинувачів долучилися навіть прес-секретар МЗС Росії Марія Захарова і міністр внутрішніх справ України Арсен Аваков. А дехто оприлюднив і таку версію: роздмухуванням завжди пекучого у нашій країні мовного питання музикант на замовлення Банкової відвертає увагу суспільства від важливіших проблем...

Водночас чимало українців стали на бік Олега Скрипки. Ось що, зокрема, написала журналістка Мирослава Барчук:

«Цей скандал показав, що ще далеко не загоїлось там, де ми думали, що все позросталось. Мій власний досвід україномовності — це великий і досі не пережитий біль. Я розумію, чому Олег зірвався на таку емоційну некоректну репліку.

Більшість україномовних дітей мого покоління (особливо центру і сходу) знають, що таке бути частиною українського гетто в російському мовному і культурному морі. Це коли ти дитиною виходив за поріг своєї київської квартири і відразу відчував крижаний залізобетонний опір середовища. Скрізь — у магазині, у дворі, школі, піонертаборі — твоя українська «нєкстаті». Це коли ти називаєш своє ім’я, а тебе питають: «А что это за имя? Щирі украінци тіпа, да?». Це коли знайома каже мамі: «Мирослава хочет поступать в Шевченка на филфак? А вот я расстреляла бы всех сразу там, это же рассадник национализма». Це коли тобі чотирнадцять і маму викликають на розмову в КДБ за постановку «Марусі Чурай». Ви думаєте, що все це абсурд і це не боляче? Що це не травма? Чи це пережите і загоєне в мені?

Я і десятки моїх знайомих україномовних пам’ятаємо кожну деталь, кожне хамство, кожен наш бій і кожну поразку на цих нескінченних барикадах. Ви не повірите, але я впізнаю україномовних людей перед тим, як вони заговорять. Ми навчились бачити і розпізнавати одне одного без слів, по очах. Так мало нас завжди було. Таким малим був і, на жаль, залишається наш український світ.

Перед цією агресією в дитинстві ти безсилий, незахищений, крихкий, і тобі доводиться маневрувати, просити маму не говорити українською при дівчатах, бо дівчата кажуть, що це «жлобство». Мама у відповідь плаче: «Як моя дитина може таке казати? Господи, за що мені таке?» І ти відчуваєш, що твій світ розпинається в цьому мороці, відчуваєш, що єдина втіха — те, що цілу ніч ти не бачитимеш цього світу, в якому тобі не хочеться жити, школи, однокласників, маминих сліз, всієї цієї виснажливої битви.

Дорогі мої російськомовні друзі, інтелектуали, колеги. Перед тим, як судити Олега Скрипку — відчуйте, будь ласка, і наш біль, проникніться ним... І тоді нас усіх попустить.

Або наша національна революція поступово, нашими з вами спільними зусиллями, нашим порозумінням переможе, або між нами далі буде ця глибока тріщина, а наші діти — і російськомовні, і україномовні — стануть одним великим гетто в російському світі».

Наступного дня після публікації його розмови Олег Скрипка написав на своїй сторінці у соціальній мережі: «Моє висловлювання, з якого висмикнули і препарували слово «гетто», досить однозначне... Громадянам Франції чи Великої Британії важко зрозуміти, як можна виборювати право говорити у своїй країні рідною мовою. Мене обурює, коли Україну змушують любити «рускій мір» більше, аніж український. Законодавство РФ вимагає від усіх, хто претендує на життя, роботу чи навчання у цій країні, надати сертифікат про володіння російською... І водночас з якогось дива заперечується наше право еволюційно утверджувати українство в Україні. Ми поважаємо мову і культуру всіх національних меншин. Не ставлю під сумнів право кожного говорити і думати рідною мовою. Але й українці, які становлять у державі більшість, мають право вимагати поваги щодо своєї культури і мови. Так ми разом збудуємо свій український світ. Вважаю цю тему для себе вичерпаною. Крапка».

Багатьом читачам нині не до мовної дискусії. Є інші проблеми: як дожити до наступної пенсії, де взяти гроші на ліки, чи вродять підмерзлі фруктові дерева, на які було стільки сподівань... Але ми просто розповіли, «про що говорять». І поставимо на цьому крапку.