• Забуттю не підлягає

Вирвані з корінням

Лариса САЙ-БОДНАР.

Минуло 70 років від початку примусової депортації української національної меншини в комуністичній Польщі.

РОЗДІЛЯЙ і володарюй. Цей вислів, народжений ще за часів Римської імперії, на жаль, не втрачає своєї актуальності. Керуючись ним, протягом тисячоліть можновладці тримали у покорі своїх підданих, завойовники — поневолені землі.

Певною мірою він стосувався і подій 70-літньої давнини, коли польський комуністичний режим розпочав військово-політичну операцію «Вісла» з примусової депортації українців з їхніх історичних земель на північ і захід Польщі. На думку істориків, це стало завершальним акордом Другої польсько-української війни, яка розгорнулася в рамках Другої світової, розпочавшись 1942 року на Холмщині (нині територія Польщі). Українці прагнули жити у своїй державі, на українських територіях, які до 1939-го входили до складу Польщі (Холмщина, Лемківщина, Надсяння, Підляшшя), поляки ж бажали відновлення довоєнних кордонів.

Основною метою проведення операції «Вісла» польський уряд називав боротьбу з українським підпільним визвольним рухом. Комуністична влада вирішила застосувати злочинний принцип колективної відповідальності і вигнати всіх українців із їхніх домівок. Наприкінці квітня — початку травня 1947 року під дулами автоматів українським родинам надали дві години на збори та виселення. Почасти одразу після цього спалювалися і хати. Палали цілі села! Як згадував один із переселенців, польський солдат сказав йому: «Скоро і духу українського тут не залишиться...».

150 тисяч українців були поділені на три категорії: А, В, С. Найнебезпечнішою була «А»: ті, хто підпадав під неї, звинувачувались у зв’язках із УПА. Кара за це — розстріл чи жорстокі тортури у концтаборі в Явожно.

Ця сторінка історії двох народів залишається раною, яка постійно ятрить. Упродовж останніх десятиліть українці і поляки досягли значного поступу у процесі взаємного примирення, встановлення історичної правди. Однак поки що немає згоди щодо визнання поляками й ушанування ними пам’яті жертв операції «Вісла». Уряд Польщі відмовився відзначати і тим більше фінансувати 70-ті роковини цієї трагедії, вимагаючи відповідних дій від України стосовно вшанування жертв трагічних подій на Волині у 1943-1944 роках.

Напруженості у відносинах між двома країнами додав прикрий інцидент, що стався напередодні роковин операції «Вісла», що стався на кладовищі в селі Грушовичі в Підкарпатському воєводстві Польщі. Кілька молодиків удень без жодних перешкод із допомогою електропилок та металевих кийків сплюндрували пам’ятник воїнам УПА. Голова Об’єднання українців Петро Тима називає цей та ще кілька випадків знищення українських пам’ятників у Південно-Східній частині країни «добре спланованою провокацією». Чиєю? Неважко здогадатися, хто найбільше зацікавлений у розпалюванні ворожнечі між нашими країнами, тож не шкодує ідеологічного впливу та грошей на підтримку екстремістських антиукраїнських організацій.

На долю кожного покоління випадають випробування. А колесо історії, на жаль, обертається таким чином, що сутички, ворожнеча, війни повторюються знову і знову. То чи не час припинити сваритися, з’ясовувати, хто більше винний, а просто бути толерантними один до одного? Це стосується і простих людей, і цілих народів.

На архівному фото: під час проведення операції «Вісла».