Кривава рана війни

Ольга ГРИЦЮК.

с. Драгасимів

Снятинського району

Івано-Франківської області.

ВІЙНА 1941-1945 років — це жахливий життєвий поріг, об який спіткнулися мільйони. У нашого покоління війна забрала дитинство, скалічивши душі страхом, горем і стражданням. Не знали ми, що таке юність, іще малолітніми змушені були працювати, тому що в багатьох із нас загинули батьки і їхнє місце зайняли ми — діти війни. Рано подорослішали, працювали нарівні зі старшими: орали, сіяли, копали. На наші плечі лягла нелегка ноша — відроджувати понівечену війною країну. Але, тяжко працюючи, сільські діти всією душею тягнулися до знань. Ходили в школу, хоч іноді й не мали що одягнути. Багато хто з моїх знайомих у ті важкі часи здобув вищу освіту.

Наша мама залишилась молодою вдовою з двома дітьми на руках. Вона до останнього вірила і чекала, що батько повернеться з війни. Та не судилося. 1945-го до нашої хати прийшла сумна звістка: «Пропав безвісти». Майже 20 років, продовжуючи справу свого брата, шукаю будь-яку інформацію про те, де похований Василь Дмитрович Хобзей. Зі слів однополчанина, тато загинув неподалік Кракова у січні 1945-го, під час наступальної Вісло-Одерської операції. Хоч і зверталася в різні інстанції, втім, де знаходиться могила батька, досі не відомо.

Із кожним роком усе меншає ветеранів-фронтовиків Другої світової війни, відійшли у вічність наші матері, відходять у небуття і діти загиблих воїнів, мільйони таких, як мій батько, не повернулися до рідного дому. І ми не можемо про них забувати.

У переддень величного свята Перемоги згадуємо про великі людські втрати, що принесла нам війна. Хочу звернутися до тих, хто ще має батьків на цьому світі: любіть, шануйте, поважайте їх. Відвідуйте, поки вони живуть. А 9-го травня, у День Перемоги, згадаймо всіх, хто захистив світ од фашизму.