Останній «трикутник» від батька

Любов ДЕМЧЕНКО.

смт Петриківка

Дніпропетровської області.

Я ЧАСТО розмовляю з батьком. Подумки. Ділюсь із ним радістю й смутком, питаю поради. Не біда, що він не може відповісти. Після тих розмов на серці легшає. А буває, набіжать спогади і пливуть, мов у кінокадрах далекої хроніки. Про життя батьків (а його з розповідей матусі знаю достеменно), про війну і загибель батька, про своє, давно пережите.

Тата востаннє бачила 1943-го, коли ще не мала й восьми років. Літа стерли його образ, зате й понині відчуваю його ніжні й теплі руки.

— Татусю, — було питаю, — чому в усіх багато дітей, а я одна?

— Обіцяю, що й у нас буде десятеро, не менше. Тільки дай нам із мамою трохи обжитися.

Тато дуже любив дітей. І так би воно й було. Якби не війна...

Воював він не дуже далеко від дому. Листи з фронту приходили часто. Якось у Петриківку привезли поранених. Обладнали в клубі госпіталь. Мама від людей дізналася, що тато теж тут. Відпросила в начальства, привезла возиком додому. Я й досі бачу перед собою закривавлені татові рани, які мама перев’язувала. Ще й не одужав сповна, як знову забрали на фронт.

Завжди стриманий, але ніжний і лагідний, тато дуже любив мою маму. «Моя Настя Трохимівна» — величав. Так і в листах із фронту звертався. Ось останній, яким він вітав нас із Новим 1944 роком:

«Добрий день чи вечір! Я до вас вітаюся, мої дорогі, рідні Насте Трохимівно та Любо Олексіївно. У перших рядках свого листа шлю свій скучний привіт і цілую багато разів. Тільки не червоними вустами, а білими листами. А ще передаю привіт своїм сестрам і невісткам, племінницям і племінникам, свахам. Сповіщаю, що я поки живий і здоровий, добре одягнений і своєчасно нагодований. Так що ви, Насте Трохимівно, за мене не переживайте. Я поки що живу добре. Поздоровляю вас з Новим роком і з новим щастям.

Нагадую, щоб Люба Олексіївна вчилася у школі тільки добре. Любо Олексіївно, слухай маму і старших, то буде тобі добре завжди. Так, як мені було. Пишіть новини почастіше. З тим до побачення. 30 грудня 1943 р.»

Ми теж писали, але наші листи поверталися, бо, як згодом повідомили у похоронці командир 564-го стрілецького полку підполковник Гаджив та начштабу майор Данеко: «Червоноармієць Живодьор Олексій Антонович, перебуваючи на фронті, був убитий 2 січня 1944 року. Похований на кладовищі села Софіївка Дніпропетровської області». Отож, коли мама у листі від 14 січня писала: «Альошо!!! Одержала від тебе листа, за якого я дуже-дуже тобі вдячна, що поздоровляєш нас з Новим роком і новим щастям. Я теж тебе вітаю і бажаю всього найкращого. Живемо ми добре. Люба ходить у школу. Як хтось скаже їй жартома: «Любо, ти б покинула школу, нащо вона тобі?», відповідає, мов доросла: «Е, буду ходить. Мені тато пише, щоб я у школу ходила і добре вчилася. Наш обов’язок такий: татові на «відмінно» бити ворога, а мені на «відмінно» вчитися в школі», її Олексія вже не було серед живих.

Не встиг він прочитати і мого листа — першого в моєму житті. Скільки їх написала за свої 82, але цей особливий:

«Пущено листа 20.01.1944 року. Передаю свій скучний привіт і від бабусі, і від дідуся. Я навчаюся хорошо. Вчителька казала, щоб здавали хліб і гроші. Таня здала 10 рублів, а хліб ще не здавала. Привіт від мами. Це ми пишемо — Мишко і я, Люба. Мишко пише своєму татові, а я тобі. Погано, що святки пройшли без тебе. Було, до бабусі вечерю несемо, а тепер ми не носили вечерю. Прощай».

Написала так, мов знала, що прощаюся з батьком навіки. Більше листів я татові не писала. Але не раз їздила на його могилу. Тут же, в Софіївці, дізналася від очевидців про те, як він загинув. Тривав запеклий бій за хутір Високий, де й було всього-на-всього кілька хатин і один на всіх колодязь. Скільки ж тут полягло наших солдатиків! Мій тато потрапив до рук фашистів, був замордований.

Разом із дітьми, онуками, правнуками я часто заглядаю в сімейний архів. Свого сина я назвала Олексієм, у нього син теж Олексій. Так уже заведено в нас, щоб не переривалась нитка пам’яті.