• Розкажу про хорошу сім’ю

На крутизні долі

Євген ЦИМБАЛЮК.

Рівненська область.

На фото із сімейного архіву: подружжя Муликів із молодшими дітьми. Двоє старших синів на навчанні у Рівному.

Світ жорстокий і водночас милосердний. У ньому можна стати сиротиною при живих батьках, а можна й знайти люблячу родину.

НА ТАКИХ полярних полюсах судилося побувати Дмитрику, Миколці та Настуні. Спочатку через позбавлення батьківських прав тих, хто дав їм життя. Опісля — завдяки Тимофію та Наталії Муликам, які зі­гріли любов’ю їхні маленькі серця.

Діти — гарні, чемні, розумні — прагнули батьківського тепла, ласки, натомість наражалися на суцільну байдужість. Передусім матері, яка тільки й чекала «дитячих» грошей, щоб купити оковитої. Зрештою малеча опинилася в рівненському сиротинці.

Приблизно у той же час родина Муликів із села Баранне на сімейній раді прий-няла доленосне рішення: прийняти у своє родинне коло нового члена.

— Ми переїхали із Рівного до села 14 років тому. Тут, у Баранному, із його чудовою природою, щирими, працьовитими людьми, почали вити сімейне гніздечко, — розповідає глава сім’ї Тимофій Мулик. — Тепер маємо великий будинок, упорядковану територію, дитячі майданчики. Праці в усе це вклали чимало. Але я з тих, хто не може сидіти без діла, до того ж маю декілька спеціальностей. Дружина Наталя такої ж вдачі, і діти у нас працелюбні. Допомагали, як дорослі! Найстаршому Леоніду зараз 21 рік, він навчається в Рівному на агрохіміка. На три роки молодший Володимир опановує спеціальність водія та меблеву справу. Дочка Яна навчається в школі. Ось такою ще донедавна була наша сім’я... Якось почув у ЗМІ, що Україна поступово відмовлятиметься від сиротинців на користь дитбудинків сімейного типу. Почав цікавитися цим питанням, зокрема, виховними та юридичними аспектами. Із Наталею зважували наші фінансові можливості, радилися з дітьми. Поступово визріло рішення про усиновлення. Поїхали в дитбудинок, визначилися з дитиною. Виявилося, що разом із нашим обранцем у притулку живуть іще його брат і сестра. Скажу чесно: розгубилися, а дехто із знайомих навіть радив відмовитися від своєї затії. Та ми вирішили не відступати.

Тоді здавалося, Бог випробовував Муликів на міцність. Несподівано потрапила в лікарню Наталя. Тимофій, працюючи на верстаті, відрізав фалангу пальця... Але все минулося. Нарешті настав день, коли подружжя поїхало за дітьми. І, уявіть, дорогою Тимофія оштрафували за порушення правил! Хоча він дуже дисциплінований водій.

Коли Мулики вперше побачили в притулку маленького Дмитрика, він був пригнічений, кволий. Серця стисло від жалю. Тепер це прудкий, кмітливий, заповзятий хлопчина. Він весь час питає батьків, чим допомогти. Такі самі й Микола з Настею. Усі діти добре вчаться і по-різному виявляють себе: хто в праці, хто в спорті, хто в музиці.

— Хотілося б, звісно, дати їм якнайбільше, — розмірковує Тимофій. — Приміром, розвинути музичні здібності. Поїхали до райцентру, але з’ясувалося, що там немає можливості навчати дітей музиці. Знайшли вихід: я вмію грати на гітарі, тож став потроху навчати малечу. Створили сімейний ансамбль, уже виступали на фестивалі «Родинне коло» в Радивилові...

Розмову підхоплює Наталія:

— Живемо за принципом: чим багаті, тим і раді. Щодня наварюю до 10 літрів борщу чи супу. Полюбляють діти гречку з котлетами, печиво. Наша сім’я воднораз з’їдає два кілограми пельменів. Приїхав якось відвідати наших прийомних діток їхній дідусь із Полісся. Сказав, що його кровинки наче потрапили в гарну казку.

Доброта, милосердя, щедрість — найбільші чесноти родини Муликів. Поблизу своєї оселі сім’я облаштувала обійстя для літніх таборів, куди теплої пори року приїздять глухонімі діти з різних куточків України. Зі спеціалістами-педагогами вони засвоюють ази науки та виховання, а родина Муликів створює їм атмосферу домашнього затишку.

— Ми знаємо одне, — каже Наталія Мулик, — наші діти мають бути виховані в дусі високих людських ідеалів. І доки вистачить сил, прямуватимемо цим шляхом.