• Невигадана історія

Буду твоїм татом

Роман КРИКУН.

м. Сокаль

Львівської області.

Велике гарне село Липнівка розташувалось між славнозвісних цуманських лісів. Галину Петрівну, вчительку англійської мови, поселили у невеличкій квартирі при школі. Багато сільських парубків заглядалось на красуню-східнячку, однак ні на кого не наверталося зболене серце молодої жінки. Усі думки — про донечку, маму...

ГАЛИНА сама попросилася направити її на Волинь. Ця «синьоока сторона» асоціювалася з її улюбленою Лесею Українкою. Втім, першопричина все ж була в іншому — їй хотілося втекти за сотні кілометрів від рідного міста, де б її ніхто не знав. Господи, як самій собі, вірила Юркові, здавалося, до нестями її кохає. А він... став зятем великого чиновника. Тож у свідоцтві про народження Юльки навпроти графи «батько» — прочерк... Донечка з мамою, поки вона обживеться, залишилася у теплому степовому краї. Як же хочеться швидше перевезти найрідніших людей до себе!

Пролетів місяць, другий... Наче грім серед ясного неба, пронеслася селом звістка: гордовита «східнячка» зустрічається зі Степаном Яківчуком! Як тільки не упадав перед нею красень Петро Пільчак, а вона вибрала тихого непоказного Степанка — доброго, хазяйновитого та розумного хлопця...

А познайомились випадково. Нарада у райвідділі освіти затяглася. Хутко насувалися вечірні сутінки, а до села — три кілометри. Дуже моторошно йти через ліс, незвично — не те що рідні їй степові шляхи. Несподівано її наздогнав незнайомий хлопець. Привітався, назвав себе. Виникла невимушена, щира, довірлива розмова, розповідав про свою роботу на деревообробному комбінаті, про одиноку матір. А Галина йому — про своїх учнів, про нараду вчителів, про те, як полюбила ліс, як уперше в житті ходила по чорниці, гриби...

Коли Степанко привів Галю до своєї хати, його матір дзиґою завертілась, не відала, де й посадити дорогу гостю. Для тітки Поліни, яка закінчила вісім класів і усе життя пропрацювала на фермі, учителька — дуже поважна людина! Неймовірно — її Степанко і Галина Петрівна! Жінка світилася від радості, на крилах літала навколо красуні, дай, Боженько, майбутньої невістки!

У Галі ятрилося, краялось серце. Треба розповісти про донечку. І чого вона все не насмілиться? Язик аж ніяк не бажає слухатись.

...У райцентрі з луцького автобуса вийшла немолода жінка з дівчинкою років зо три. Вона звернулась до парубка, який тільки-но когось провів:

— Прошу, скажіть, будь ласка, далеко до Липнівки?

— Лісовою стежиною за годину дійдемо. Я з цього села, хрещену у Київ до онуків проводжав. Ходімо разом. Як тебе звати, красуне? — запитав дівчинку.

— Юлею.

— А йди-но до мене на руки, адже дорога неблизька...

Марія Василівна бідкалася, що дочка — вона вчителює в Липнівці — просила якомога швидше приїхати, привезти донечку. Добиралися важко: один автобус зламався, інший заїхав не туди, мобільний розрядився... Галя, мабуть, хвилюється, вона й не знає, що вони вже тут. На запитання Степана, де батько Юлі, жінка скрушно сповістила: «Він, негідник, покинув їх...»

— Юлечко, а хочеш, я буду твоїм татом?

— Хочу! — радісно відповіла мала і міцніше обняла шию Степана.

— Ох моя ти люба доню! — і Степан поцілував дівчинку.

Вельми здивованій Марії Василівні пояснив:

— Я попросив Галю стати моєю дружиною. Вона погодилась, але сказала, що перед тим як понесемо заяву, має познайомити мене із мамою та ще однією людиною. Може, тоді плани зміняться... Справді, змінилися: до РАЦСу підемо не вдвох, а всі разом!