• Інструкція з післямовою

Весняна “оранка” на городі

Микола ЯСЕНЬ.

м. Дніпро.

ПОБУВАВ я оце днями у свого давнього приятеля у селі. Відтоді, як він вийшов на пенсію і перебрався у батьківську хату на березі річки Татарки, ми з ним бачимося зрідка. Але з етичних міркувань не називатиму його прізвища, оскільки та пригода, що з ним сталася, все одно не додасть йому слави, а от народ потішити може.

...Усе почалося ще торік навесні, як тільки мій приятель засадив свою присадибну ділянку. Від річки з боку сусіда, що справа, завітав на його город кріт. Підземний сліпець, як його тут іще називають. І ну навскіс вигортати на поверхню горбики землі. «Досаджую ще картоплю, — скаржився приятель, — озираюся і просто бачу, як ті горбочки з’являються». Отакий, коротко кажучи, меткий і воднораз нахабний кріт завівся у мого знайомого на городі. Зрозуміло, добра від нього сподіватись годі. Тому приятель заходився боротися з кротом. Різними народними методами. Розкопував останній горбочок і засипав мало не відро битого скла. Лив туди і гас. А ще, за порадою бувалих місцевих селян, опускав у підземні нори якорі-гачки, з якими рибалки ходять на велику рибу. Довго нічого з цього не допомагало. Однак згодом ніби спрацювало. Кріт чи ціла його сімейка ближче до осені неначе зникли. Хоч, скажімо, жодної часничини мій знайомий так і не зібрав. Смикав за бадилинку, що зверху, а вона без головки. «Це ж тільки подумати, — бідкався, — наскільки той часник гіркий, а кріт або й не один, а кілька поїли увесь до останнього і залишили мене без часничини».

Ну це діло торішнє. Здавалося, що лиху кінець і більше воно не повториться. Аж ні. Не встиг мій приятель і цієї весни засадити свій город картоплею, кукурудзою, цибулею і так далі, як тепер від сусіда, котрий зліва, знову заявився все той же кріт. Маршрут обрав теж навскоси. І вийшло, що навхрест із підземними «виробками» свого попередника. Що тут будеш робити? Як спровадити геть непрошеного гостя? А то як і спровадити його на той світ, аби ніколи вже сліпець не виліз на поверхню і світу білого і справді не угледів, як не бачив він його увесь свій вік? Була думка застосувати чадну «атаку». За аналогією, як років іще зо три тому мій знайомий викурював зі свого свинарника пацюків. Ті завелися і свиням проступу не давали. А в коритах усе поперед них виїдали. Так тоді довелося завести мотоцикл, і з його вихлопної труби простягти шланг в найбільшу пацючу нору. З надією, що задихнуться кляті щурі.

Натомість хвилин через десять сусідка у своєму дворі заволала несамовито, підняла такий лемент, наче горить її конюшня. Унюхала жінка чад, який повалив з її стайні. Миттю прочинила двері і ледве втрималася на ногах. Бо зі стайні на неї вистрибнуло з десяток добрячих пацюків. «Звідки мені було знати, — дивувався потім мій давній товариш, — що вони метро прорили між нашими дворами?» То від такого методу цього разу про всяк випадок довелось відмовитися.

Зате знайшлися добрі люди і підказали, що є в сусідньому селі чоловік, який, хоч і за немалу ціну, поховає того крота або й справді цілу його сімейку на віки вічні. Неважко здогадатися, що чоловік цей аж притьмом узявся мого приятеля виручати. Прибув із балоном побутового природного газу і насосом-помпою. Ви уже здогадалися, в чому полягало ноу-хау вигадливого майстра із боротьби з небажаними кротами на людських городах? А він так і заявив, що його винахід — це єдиний безвідмовний метод вивести підземного гризуна раз та назавжди і забути біду, наче її і не було. І закачав винахідник цілий балон блакитного палива у нори на присадибній ділянці мого доброго знайомого. Закачав, забрав плату і подався геть. Ждіть, мовляв, ефект буде уже завтра.

Але чи мій приятель не захотів довго чекати, чи йому здалося, що тільки закачати — цього замало. Тож він узяв та й черкнув сірником і підніс запалений до «сопла» нори, куди майстер закачав газ. Уявіть собі, що кілька секунд усе йшло за «планом» мого приятеля. В тому розумінні, що на городі там і тут почали вириватися назовні цівки вогню. Отже, вигорять «виробки» і нічого живого там не залишиться! Втім, подумати про це мій знайомий так і не встиг. Бо натомість раптом так пахкнуло, як висловився власник городу, так шарахнуло і бабахнуло, продовжував він, що аж рвонуло. Ні, ви не хвилюйтеся — потерпілих немає. Як не постраждав і добрий мій знайомий. А ось його присадибну ділянку, на якій зійшла уже й кукурудза, не кажучи про картоплю, мов переорало вздовж і впоперек оралом. Навхрест!

Добре, що мій приятель від народження з почуттям гумору і оптиміст. Пригоду сприйняв за ексклюзивний науковий експеримент, коли будь-який досвід дає корисний результат. Але навіть і він не сподівався на такий кінець цієї побутово-городньої історії...

Невдовзі цим газовим вибухом-феноменом зацікавились столичні газодобувники. Налетіли, мов коршуни, з експертними комісіями, провели масові виїзні наради і одностайно зійшлись на думці: балон газу — навіть із помпою! — не міг дати такого колосального вибухового ефекту. Отже, під городом мого приятеля, виходить, залягає чимале родовище природного газу, яке у змозі забезпечити блакитним паливом чи не пів-України...

А ще подейкують люди, ніби той капосний кріт-геодезист став почесним газорозвідувальником у самому НАК «Нафтогазі» і тепер він на цілком легальній підставі подався у суміжні області шукати ще й сланцевий газ... Для потреб рідної країни і задля блага її мешканців, придушених непомірними тарифами на тепло!