• З літопису наших днів

Село, де жили Кайдаші

Леонід ЛОГВИНЕНКО.

Київська область.

Фото автора.

Уже майже півтора століття минуло, відколи Іван Семенович Нечуй-Левицький написав свою «Кайдашеву сім’ю», а Семигори, що неподалік Богуслава, де відбуваються події повісті, майже не змінилися.

_{Усе, як було колись}

ЗДАЄТЬСЯ, що час над ними не владний: ті ж покручені порослі лісом ярки, буяють яблуні та черешні, блищать ставки, біліють хати. Щоправда, серед останніх трапляються пофарбовані жовтогарячою вохрою, як ось ця біля повороту перед греблею.

— От як візьмете праворуч, — пояснює мені господар обійстя, — та підніметеся на гору, де стоїть кам’яний хрест, то десь там жили Кайдаші.

Напевне, саме з цієї гори, на яку вказав чоловік і на котру й сьогодні видертися непросто, Карпо задивився на Мотрю й потрапив у халепу, коли вози перекинулись. Ото, мабуть, там, на місці старого самотнього кам’яного хреста, напис на якому важко розібрати, і стояла церква з дзвіницею, звідки мелодійні круги розносились на все село і на яку хрестився Омелько Кайдаш, коли грішив щоп’ятниці в шинку.

— Не було ніяких Кайдашів, а були Мазури, котрих дражнили Кайдашами, — виявляє обізнаність в історії села жіночка, яку зустрічаємо по дорозі на ту круту гору. — Вони й тепер тут живуть, он в акаціях дві хатки стоять... Ганну Гнатівну, якій трохи не 90, й сьогодні кличуть Кайдашиха.

В улоговині, що закінчується левадою, яка дуже нагадує описану Нечуєм-Левицьким, й справді стоять біленькі хатки. Ледь вище однієї з садиб кучерявиться порепана груша. Якби Нечуй-Левицький наприкінці повісті не написав, що Лаврінова груша всохла, то я, напевне, повірив би, що перед моїми очима саме те старезне дерево, яке стало причиною найбільших суперечок Кайдашів.

_{Семигори, Семигори}

ОДНАК попри всю, здавалося б, незмінність Семигор, за останні півтора століття вони, звісно, змінились. І не лише тому, що навзамін хатам-мазанкам місцевий колишній колгосп-мільйонер набудував цегляних будинків. Коли впорядковували й чистили верхній ставок, то один зі схилів гори зрізали, хоча люди були проти. Мовляв, будуть постійні чвари в селі, бо земля, де стояла церква, свята.

— Тут усе село Кайдаші, — сміється колишній голова Вільховецької громади, до якої разом із Семигорами входить чотири населені пункти, Валентина Шевченко, — буває, за п’ять сантиметрів межі одне одного за петельки беруть.

З гори можна потрапити на греблю ставка, де господарюють орендарі. Зараз тут смикають дрібних карасиків київські дачники, а колись по ній до шинку поспішав Омелько Кайдаш, поки не допився до бісиків в очах.

Десь неподалік шинку стояла й корчма. В шинку споював селян християнин, а в корчмі хазяйнував іновірець. Нині ж у Семигорах жодного генделика. Але не тому, що тут борються з пияцтвом. Молодь із села майже вся виїхала, бо нема роботи. А пенсіонерам хоч би на ліки грошей вистачало...

_{Щоб отримати, треба вкласти}

А КОЛИСЬ Семигори гули: люди женилися, народжували дітей, танцювали в місцевому клубі... Він і сьогодні працює, але не так, як колись, — щодня, а лише на деякі свята. Бо кому танцювати — бабі Кайдашисі?

Недолугі реформи разом із технічним прогресом знищують село. Тваринницький комплекс, що славився на всю Київську область, не працює. У господарстві, де раніше тримали понад десяток вітчизняних тракторів і комбайнів, обходяться одним чи двома. Селяни переважно виживають з городу. Від корів, яких на всю вільховецьку громаду залишилося менше сотні, дохід мізерний — влітку за літр молока й п’яти гривень не дають.

— Порятунок один: впроваджувати зелений туризм, який би «підтяг» інші галузі. Потенціал для цього у Семигор є, — переконана заступник завідуючого відділом культури Богуславської РДА фахівець із зеленого туризму Тетяна Щербиніна. — Однак, аби щось отримати, потрібно щось вкласти.

У Богуславському районі є люди, котрі знають, як заробляти. З більш ніж півсотні сільських садиб зеленого туризму в Київській області 27 розташовані на його території. Переважно — над Россю, напрочуд гарною річкою. Утім, до Семигор зелений туризм не дійшов, хоча село з такою історією могло б облаштувати музей однієї повісті — «Кайдашева сім’я». У сусідньому Вільховці, який зливається з Семигорами, стоїть церква неймовірної краси, якій понад 300 років. А ще тут ставки, та й до Росі не так далеко...

— Свого часу ми намагалися створити такий музей, а біля нього — помешкання для відпочинку туристів, — розповідає Валентина Шевченко. — Напитали в одного чоловіка стару, під соломою, як у Кайдашів, хату, і він збирався передати її громаді. Проте не знайшлося трьох із половиною тисяч гривень, аби сплатити спадкоємцю податок за обійстя. Тепер хата заростає бур’яном.

За словами Тетяни Щербиніної, сподіватися на допомогу держави не варто, адже грошей культура одержує тільки на енергоносії та зарплату працівникам. Отож почути про життя Кайдашів можна лише в районному музеї, де одна з експозицій — українська хата. Там є піч, точнісінько така, на якій лежала Маруся Кайдашиха й повчала свою невістку Мотрю. Щоправда, у музеї, зізнається його директор Тетяна Куценко, ніяк не облаштують туалет. Коли вона нагадує деяким чиновникам або депутатам про цю проблему, то нерідко чує у відповідь: «А навіщо музею туалет?». Але це вже інша історія...