• Відлуння

Цвітуть петрові батоги

Леонід ЛОГВИНЕНКО.

Харківська область.

У Мартове, де народився хлібороб і письменник Петро Василенко, завітали гості. Його друзі, літератори, викладачі харківських вишів, керівники сільськогосподарських підприємств. І багато простих людей, серед яких жінки з букетами польових квітів, які дуже любив Петро Пантелеймонович. «Отак буває, — сказала мені одна з них, — є письменники, які домагаються чинів, вигинаються перед владою... За життя їх славословлять, а помруть — ніхто про них і не згадає. А Петра слава наздоганяє вже після його смерті».

_{Другий Петро}

ЗА СВОЄ життя цей чоловік не нажив ніяких статків, але мав душу, наповнену духовними скарбами. Мабуть, їх він і взяв у дорогу, з якої нема вороття. На своїй могилі заповідав посадити калину та петрові батоги. Напевне, любив їх тому, що у назві цієї скромної синьоокої квітки звучать і його ім’я, і ціла епоха, яка шмагала його, як батогом.

Петро Василенко, який народився 1937 року, був уже другим Петром у сім’ї колгоспників. Його старший брат, на честь якого назвали хлопця, помер у «чорні жнива» тридцять третього. Потім були війна, на якій загинув батько, післявоєнні голодні роки, навчання в сільгоспінституті, праця в колгоспах і радгоспах Донеччини й Харківщини.

Коли після смерті Василенка пориються в його шухлядах, то знайдуть рукописи, в яких Петро підбив підсумок свого життя: «Тридцять років — од серпня 1960 по вересень 1990 — як один день я «піднімав сільське господарство СРСР», поки не підірвався і не став інвалідом. ... Гірко, прикро думати, що за 30 літ тяжкої праці в «ім’я світлого майбутнього» я не нажив нічого, крім болячок і доган, які віхами залишилися на моїм трудовім шляху».

_{Поле бою}

ДОКТОР філології з Харківського національного університету, літературний критик, дослідник творчості Василенка Ігор Михайлин вважає, що його романи «Калина гордовина» і «Поле болю» в українській літературі стоять у ряду найкращих творів про село.

— Не пам’ятаю, хто із класиків сказав: «Там, де поставив крапку Михайло Коцюбинський, почався Андрій Головко, — говорить Михайлин. — Потім перо підхопили Кость Гордієнко, Григорій Тютюнник з «Виром», Михайло Стельмах... Але всі вони писали про довоєнне село. А от післявоєнний період, хрущовську добу, брежнєвські часи потужно й правдиво описав у свої творах лише Василенко. Вони заслуговують Національної премії України імені Т. Г. Шевченка.

У романі «Калина гордовина» його головний герой Іван Запорожець, людина, інтелігентна за духом, опиняється серед масового колгоспного виробництва, в середовищі, яке її не розуміє. Він намагається зберегти в цих умовах духовність, людяність.

Іван Прокопович — не вигаданий персонаж, а однокурсник Петра Василенка, агроном, товариш по життю. Він і нині мешкає в селі Оскіл Ізюмського району й зберігає пам’ять про письменника й однодумця. Закінчується роман такою картиною: їдуть воли, тягнуть гарбу, а на неї застрибують і застрибують бевзі, чиновники, ледарі. Потім воли зупиняються й рогами намагаються скинути цей непотріб з воза. Чим не сучасні мотиви?

«Поле болю» — твір автобіографічний. Усі персонажі — також люди реальні, виступають під власними іменами. Це стало причиною того, що роман, написаний у вісімдесяті роки минулого століття, ніхто не хотів друкувати, адже багато його «антигероїв» були при владі. Їхні нащадки тепер керують країною...

_{А ми тую славу}

ВИЗНАННЯ наздоганяє Петра Василенка вже після смерті. Найголовніше, що стараннями друзів видано його літературну спадщину, зокрема і роман «Поле болю». У Печенігах, де він якийсь час працював, письменникові встановили погруддя, на школі у Мартовому, в якій навчався, відкрили меморіальну дошку, в місцевому музеї присвятили експозицію. У 2013-му році зусиллями письменника, підприємця, краєзнавця Миколи Шакіна започаткована Всеукраїнська літературно-мистецька й краєзнавча премія імені Петра Василенка, а з 2002-го на його честь проходить етнофестиваль «Печенізьке поле», який Петро Пантелеймонович заснував.

От тільки пече серце, коли йдеш Печенігами і бачиш скрізь вивіски російською мовою. А містечко це споконвіку до мозку кісток було українським! Водосховище, що неподалік, колись затопило українські села й квітучі луки, а нині його береги обліпили палаци скоробагатьків, ресторани, бухти для катерів і яхт. Уже й до берега не пройдеш. І скрізь «Золотые рыбки», «Уюты»... А ось оголошення, в якому ділок повідомляє, що продає ділянку з лісом... Хіба за це боровся Петро Василенко, хіба не ця земля йому боліла?

«Для мене найглобальнішою подією за час мого життя є не початок космічної ери, а початок Незалежності України, — писав він. — Цим я жив усе своє свідоме й усвідомлене життя. Я перш за все хотів бути Українцем, а вже потім якимось там «человєком».

На фото автора: вшанування Петра Василенка.