• На життєвих перехрестях

Крок назустріч

Світлана КОВАЛЕНКО.

Наприкінці 60-х років минулого століття після служби в російському Саратові Андрій повернувся в рідне село на Черкащині. Приїхав не сам, а з дружиною Тамарою.

ЙОГО батьки були не в захваті від того, що їхній первісток так рано женився, але невістку зустріли привітно, відсвяткували весілля. І почалися будні. Для 17-річної Тамари, міської дівчини, вони легкими не були. Не відала, яке воно, сільське життя.

Свекри і чоловік від ранку до вечора на роботі, а вона мала на всіх наготувати, прибрати, попрати, ще й попорати чимале господарство. Не все встигала, хоч дуже втомлювалася. Наче її й не сварили, але коли свекруха мовчки починала щось доробляти, це було для молодої дружини болючішим за будь-які докори. Відірвана від свого звичного життя, Тамара сумувала за батьками, подругами. Їй здавалося, що Андрій не дуже уважний до неї, не розуміє її. Він рідко говорив їй ніжні слова, скупився на прояв уваги. Тамара ревнувала його до тих, хто працював разом із ним, часто потайки плакала. Вона хотіла поговорити з чоловіком, пояснити, що з нею відбувається, але завжди це було не на часі.

А тут ще й сусідка — молодиця з дочкою на виданні, яку колись мріяла віддати за Андрія, — почала вчащати до Тамари. Дуже «жаліла» її: мовляв, бідна ти й нещасна, працюєш тяжко. Навіщо тобі все це? Змарнієш від сільського життя. Повертайся до матері в місто, там пару собі знайдеш. Тамара спочатку сміялася над її словами, але з часом почала сумніватися: й справді, ні подруг, ні розваг. Чоловік весь у своїх справах, схоже, йому байдуже, як їй живеться на чужині...

Кажуть, крапля камінь точить. Якось, прийшовши з роботи, Андрій не застав дружини вдома. Відсутність її речей свідчила про те, що Тамара поїхала назавжди. Ні записки, ні пояснень. Утекла. Чому? Андрій не міг цього зрозуміти. Мати умовляла його поїхати й повернути Тамару. Казала, мабуть, допекли ми їй чимсь. Треба вам поговорити. Та він навідріз відмовився. Боліло йому, що він ніколи дружину й словом не скривдив, а вона покинула його, навіть не попрощавшись...

А Тамара, повернувшись до батьків, відчула, що вагітна. Раділа, але й тривожилася. Вона вже шкодувала про свій вчинок, ладна була повернутися до чоловіка, перепросити, проте її зупиняло те, що він не шукав її, не кликав. І вона зачаїлася, не схотівши нічого пояснювати. Однак, коли народила дочку, сповістила Андрія. Він радо привітав, написав, що пересилатиме гроші, й... запросив у гості. Не додому, а лише на гостину!

Тільки через три роки вона привезла Наталочку, щоб показати татові та бабусі із дідусем. Побула тиждень і повернулася. Наче й раді їм були, втім, залишатися не пропонували. Роки, прожиті нарізно, позначилися на стосунках між подружжям, віддаливши їх. Вони так і не простили одне одному: він — її втечу, вона — те, що не зрозумів причини цього вчинку, навіть не намагався повернути...

Надалі вони вже не зустрілися. Обоє створили нові сім’ї, та щасливими не були. Андрія залишила і друга дружина. Він листувався з дочкою, підтримував її матеріально. Хвороба і передчасна смерть не перервали цей зв’язок. Тамара рано залишилася вдовою, більше заміж не виходила.

Сумно й прикро. Адже ці люди могли прожити разом довге щасливе життя. Якби змирили свою гординю, зробивши перший крок назустріч одне одному.

А Наталка підтримує зв’язки із родичами з України. Вона часто провідує вже зовсім стареньких бабусю і дідуся, для яких стала радістю та втіхою.