• Слава і біль України

Огненна квітка з Лесиного саду

Володимир БУРБАН.

Днями виповнилося 110 років од дня народження Олени Теліги — української національної героїні, блискучої поетеси і публіцистки, розстріляної нацистськими окупантами в лютому 1942 року в Києві у Бабиному Яру.

У ДЕНЬ уродин полум’яної української патріотки доторкнімося до славних сторінок її короткої біографії, магнетизму неповторної особистості. Як сталося, що народжена і вихована в зросійщеному середовищі дівчина стала палкою українкою?

Шлях цей був непростий. Батько, Іван Шовгенів, відомий у Петербурзі й Москві інженер, учений і педагог, був родом зі Слобожанщини, мати Юлія — з подільського містечка Старокостянтинів. Хрещеною матір’ю Оленки була, кажуть, знана російська поетеса Зінаїда Гіппіус. Дівчинка захоплювалась поезією Блока, Єсеніна, Ахматової, сама пробувала віршувати. Добре володіла російською, французькою, німецькою, не знала лише української.

Ще до жовтневого перевороту сім’я переїхала до Києва, де батько став професором Київської політехніки, а з настанням української революції — міністром Української Народної Республіки (УНР), після повалення якої родина опинилася в еміграції.

На чужині велося нелегко. Але молодість брала своє, і Олена, вродлива й чарівна, аж проміниться оптимізмом, веселощами, стає душею товариства — вона навіть брала призи на празьких танцювальних вечорах. Водночас тривав процес її національного просвітлення, самоусвідомлення. Ось як про це розповідала пізніше сама Олена Теліга. На великому балу, організованому російськими монархістами, хтось «почав говорити про нашу мову за всіма відомими «залізяку на пузяку», «собачій язик»... «мордописня». Всі з того реготали... А я враз почула в собі гострий протест. У мене дуже швидко наростало обурення. І я не витримала цього напруження, миттю встала, вдарила кулаком по столу і обурено крикнула: «Ви хами! Та собача мова — моя мова! Мова мого батька і моєї матері. І я вас більше не хочу знати!» З того часу я почала, як Ілля Муромець, що тридцять три роки не говорив, говорити лише українською мовою...»

Українську мову та літературу обрала своїм майбутнім фахом, поринувши у бурхливе студентське життя. Значний уплив справило на неї знайомство з Дмитром Донцовим, Євгеном Маланюком, Леонідом Мосендзоном та іншими борцями за українську ідею. Вона щасливо виходить заміж за однодумця — кубанського козака і бандуриста Михайла Телігу, колишнього старшину Армії УНР. Нерозлучне подружжя разом зійшло на бабиноярську Голгофу...

Так із зернинки любові до свого народу зродилася легендарна героїня українського визвольного руху. Етапними стали наступні періоди її життя: зустріч і дружба із ровесником Олегом Ольжичем (Кандибою), поетом і заступником голови Проводу українських націоналістів; переїзд до Кракова і створення мистецького товариства «Зарево»; переїзд до окупованого німцями Львова і нелегальний перехід до рідного Києва. Тут Олена Теліга створює Спілку українських письменників, редагує літературно-мистецький додаток до газети «Українське слово» — «Літаври». Але окупанти недовго терпіли антинацистське за своєю суттю видання. Олену разом із чоловіком і ще 40 підпільниками арештували і стратили. Один із катів зізнавався: «Я ще не бачив мужчини, щоб так героїчно вмирав, як ця гарна жінка...»

Вона немов провістила свою долю:

У павутині перехресних барв

Я палко мрію до самого рання,

Щоб Бог зіслав мені найбільший дар:

Гарячу смерть — не зимне умирання.

З поетичної спадщини Олени Теліги до нас дійшло якихось чотири десятки віршів, решту, мабуть, безповоротно втрачено. Для її поезій характерний вишуканий, елегантно карбований, афористичний стиль. Знайдемо в них і класицизм, і романтизм, і навіть альбомність. Але все природне, щире, полум’яне, часто — відверто публіцистичне. Вона відчувала світ оголеним нервом. І в житті, і в творчості Олена Теліга духовно поріднена з Лесею Українкою, яку шанувала найбільше серед усіх поетів. У блискучій публіцистичній статті «Партачі життя» називала Лесю Українку «взірцем цивільної відваги», борцем за «справді нову душу нації». І коли вчитуєшся у рядки Олени Теліги, то відчуваєш глибинний перегук з улюбленою поетесою: «Тільки тим дана перемога, хто й у болю сміятися міг», «Віки летять, щоб все могло зміниться», «Іти крізь усі зневаги — так, як я умію», «Вітрами й сонцем Бог мій шлях намітив», «Не треба слів! Хай буде тільки діло»...

Олена Теліга — загадка, якій не припиняємо дивуватись. Подібної їй біографії не знала, здається, жодна поетеса світу. Показово, що тільки в Україні могла зродитися унікальна жіноча тріада — Леся Українка, Олена Теліга, а в наші часи — Ліна Костенко.

...Перед арештом друзі умовляли Олену залишити місто. Та вона відповіла твердо і несхитно: «Я з Києва вдруге не поїду». І залишилася в київській землі навічно. До 50-річчя від дня загибелі патріотки в урочищі Бабин Яр встановлено хрест — місце поклоніння усіх свідомих українців.