• Проблема

Потьмяніло золото Карпат

Василь САДОВИЙ.

Закарпатська область.

На фото: М. Бігун.

Для Закарпаття ліс завжди був основою господарського життя, найціннішою «валютою», приваблюючи як інвесторів, так і туристів. А також, на жаль, шахраїв та контрабандистів. Загроза над закарпатським лісом нависала за всіх часів. І нерідко його доля залежала від позиції принципових патріотів.

«ІНКОЛИ це була справжня війна», — згадує свою діяльність ученого-лісівника 75-річний Микола Бігун. Нещодавно його дітищу — управлінню лісами Закарпатської ОДА — виповнилося 25 років.

Микола Юрійович добре обізнаний з історією та проблемами карпатського лісу. «Коли Закарпаття належало багатим європейським країнам, ведення лісового господарства підносилося до державного рівня, — наголошує заслужений природоохоронець України. — Охорона лісу і довкілля покладалася на лісові управи. Лісничих призначало міністерство внутрішніх справ у погодженні з міністерствами — сільського і лісового господарств. Це посилювало у працівників лісу державну відповідальність за суворе дотримання законодавства. Саме завдяки цьому нам у спадщину дісталися високопродуктивні, біологічно та екологічно стійкі ліси. До речі, наші праліси занесені до спадщини ЮНЕСКО».

Минуле століття ознаменувалось найрадикальнішими й найдраматичнішими змінами в історії лісу. Кількадесят років поспіль вирубування щороку зростали у п’ять, а то й у десять разів, іноді сягаючи чотирьох мільйонів кубометрів! Для того, щоб таку кількість деревини вивезти, побудували вузькоколійні залізниці та лісові дороги, які працювали цілодобово...

На початку 60-х років минулого століття лісівники краю разом із науковцями стали бити на сполох, доводячи київській та московській владі, що якщо варварське нищення лісу не замінити вирубками у науково обґрунтованих обсягах, то невдовзі Закарпаття зазнає екологічної катастрофи. Врешті-решт, цей крик відчаю почули: вирубування почали зменшувати, на порядку денному постало питання заліковування ран. 1959 року у Карпатах створили потужний лісовий комплекс, завданням якого було не тільки ведення лісового господарства, а й лісозаготівля, лісопиляння і деревообробка, меблеве та лісохімічне виробництво. З перших днів роботи тресту «Закарпатліс» Микола Бігун працював тут лісником-охоронцем і лісовідновлювачем. У певні роки посадка молодих лісів перевищувала площі суцільних вирубок більш ніж утричі!

Та 25 років тому довелося знову стати на захист національного скарбу — лісів Закарпаття. У роки незалежності трест «Закарпатліс» (тодішній монополіст), використовуючи у своїх вузьких інтересах державні ліси, почав здавати в оренду з подальшим викупом усе майно. До складу цього «монстра» входило 30 лісових, деревообробних, меблевих і лісохімічних підприємств, у тому числі й 14 лісокомбінатів. Це ятрило серце інженеру лісового господарства Миколі Бігуну. Він переконував керівництво області у необхідності створення спеціалізованого обласного державного управління лісами, яке б стало на перешкоді у проворних ділків. І впертий чоловік свого таки добився. Нову структуру очолив Микола Юрійович. Через півроку, наслідуючи досвід Закарпаття, можна сказати, з легкої руки Бігуна лісові управління виникли в Івано-Франківській і Чернівецькій областях, а згодом і по всій Україні.

На жаль, це лише на певний час зупинило подальше розбазарювання лісів. 1995-го при облдержадміністрації було створено так звану конкурсну комісію, яка ділила лісосіки «і лєкарям, і пекарям». Таким чином до розробок було допущено близько 400 (!) приватних організацій, які торгували лісом-кругляком по всій Європі, добре на цьому заробляючи. В результаті колись дуже потужний лісовий комплекс Закарпаття залишився без сировини. «Це не прорахунок — це злочин із особливо важкими наслідками. Хаотичне вирубування лісів протягом семи-восьми років спровокувало два катастрофічні паводки 1998, 2001 років, які нанесли мільярдні збитки, спричинили людські жертви», — обурюється Микола Бігун.

Аналізуючи державний контроль за нинішнім лісокористуванням, заслужений природо­охоронець України наголошує, що ухвалений закон про заборону вивезення за кордон деревини як сировини — це правильний, нагально необхідний крок. Тепер потрібно налагоджувати переробку усієї заготівельної деревини вдома, на Закарпатті. Держава мала б опікуватися створенням умов для пільгового кредитування, іншими формами сприяння держлісгоспам. Ліс — це невичерпне джерело доходів за умілого його використання. Водночас місцевому люду конче потрібна робота! Втім, найважливіше — слід змінити своє ставлення до зеленого золота України, аби воно не тьмяніло від загребущих рук всіляких ловкачів. Українці мають відійти від традиційної оцінки лісу як виключно джерела сировини, нехтуючи його екологічною значимістю. Захистимо ліс — захистимо своє майбутнє.