Рис на суходолі

Василь ПІДДУБНЯК.

Херсонська область.

СПІВРОБІТНИКИ Інституту рису Національної академії аграрних наук України прославилися нинішнього року на весь світ тим, що зуміли на зеленому рисовому полі «намалювати» рослинами цієї культури чорного кольору портрет Тараса Шевченка, який видно з космосу.

Але не меншої слави заслуговують творці українського білого зерна, бо змогли за короткий період «переселити» вологолюбну сільгоспкультуру із постійного водного середовища у чеках на суходіл. І це надзвичайно важливо!

— Основна проблема цієї галузі — це відсутність рисових зрошувальних систем, які вже ніколи з різних причин не побудуються, — говорить директор Інституту рису НААН доктор сільськогосподарських наук Володимир Дудченко. — На сьогодні виробництво власного рису в Україні становить приблизно 30-35 відсотків. І тому головне завдання нашого інституту — нагодувати країну вітчизняним рисом.

Чи до снаги нашій державі таке завдання? Як сказати…

— Україна вирощує рис на близько 12 тисячах гектарів, і ця площа за останніх чотири роки залишається, по суті, незмінною, — розповідає директор департаменту землеробства та технічної політики Мінагропроду України Володимир Топчій. Він наголошує на тому, що після втрати Криму Україна втратила можливість подальшого розвитку галузі.

А може, обійдемося без рису? Може, й попит на цінну продовольчу культуру впав? Виявляється, ні.

— Українці споживають і люблять рис, — стверджує Володимир Топчій. — Саме цей продукт, за статистикою, серед круп посідає перше місце — 31 відсоток, гречка — 30 відсотків, 14-15 — пшоно. Рисова культура вже давно у нашій традиції. І спостерігається стійка тенденція до зростання обсягів споживання. Україна протягом останніх трьох років виробляє за рік білого зерна близько 70 тисяч тонн. Для задоволення власних потреб маємо наростити обсяги його виробництва хоча б у два з половиною рази — з тим щоб не витрачати близько 30 мільйонів доларів на рік на закупівлю за кордоном.

Це важливе питання не тільки для українців. Два з половиною мільярди чоловік у світі сьогодні в принципі не можуть жити без рису, тобто це, можна сказати, стратегічна культура. І сучасні технології і рішення відкривають перед аграріями нові можливості, дають нові шанси.

На перший погляд, вони прості — оскільки вирощування білого зерна у рисових чеках, будівництво яких надзвичайно затратне і не під силу тим же фермерам, себе не виправдовує, то його слід перенести на ґрунт. Та й «чекова» технологія вирощування потребує значної кількості води, вартість якої колись держава оплачувала із власної кишені.

Тож співробітники інституту, зорієнтувавшись на передові світові технології, вирішили вирощувати рис у звичайних сівозмінах на звичайних полях із застосуванням крапельного зрошення.

Три роки експериментів довели: на Півдні України і без чеків можна одержувати по 10 і більше тонн білого зерна з гектара.

— Рис — це єдина культура, яка з точки зору сортових ресурсів повністю контролюється вітчизняною аграрною наукою щодо пропозицій на цьому ринку послуг, — уточнив член президії НААНУ академік Василь Петриченко. — Хотілося б відзначити, що стосовно сортової політики те, що пропонується Інститутом рису НААНУ, — лише частка великого інтересу з боку аграрного бізнесу. В нас уже є досвід вирощування цієї культури. Біля Вознесенська була свого часу рисова станція. І, можливо, саме крапельні технології дадуть змогу побачити рис не тільки на Кіровоградщині і Миколаївщині, а й на Вінниччині, де вже чітко відчувається подих південного степу. Гадаю, що всі ми разом можемо сформувати ще одну стратегічну мету, адже держава ставить як завдання й позицію імпортозаміщення. І отих 80 тисяч тонн рису, які ми запозичуємо на зовнішньому ринку, можемо вирощувати в Україні.

Тут вагоме слово — за Інститутом рису НААНУ, селекціонери якого створили понад 36 (!) вітчизняних сортів цінної продовольчої культури, що можуть давати високі врожаї і на суходолі. Серед перспективних сортів, створених у єдиній в Україні науково-дослідній установі, яка спеціалізується на цій культурі, — Маршал, Консул, Віконт. Вони дають не меншу врожайність, ніж обводнені сільгоспугіддя тієї ж Японії.

На фото автора: рис на богарі — продовольча безпека держави.