• Дивосвіт навколо нас

Казка принишклого лісу

Василь РЯБЧУК.

Львівська область.

ЗА НАРОДНИМИ прикметами, прихід панни Осені в останній літній день віщує подальшу негоду.

Поступово скорочується світловий день, холоднішає. У повітрі пливуть павутинки золотого бабиного літа.

Жовтіє листя, дозрівають плоди. Вранці біле мереживо туману наповнює все довкола спокоєм, передчуттям сну. Гуртуються у зграї птахи, щоб полинути на південь. Усе частіше йдуть дощі, мрячить. В осінній час, каже народне прислів’я, сім погід у нас: сіє, віє, туманіє, шумить, гуде, мете і зверху йде.

Із золотою осінню розлучатися сумно... Прислухаюсь до мелодії лісу. Він тихо бринить листям, пташиним співом. Прощається з літом. А може, літо вклоняється лісу?

Слухаю осінній вальс листопаду. Вальс розставання. Він тужливий і прекрасний — як наше життя.

Замовкають денні звуки: і шелест листя, що спадає, і крики дроздів, і переспів синиць. Вони такі ж жовті, як і листя. Щось зашелестіло на золотій осиці. Ба! Це вибирається із сплетіння гілок і падає на землю ще один листочок. Вплітається у розкішний килим лісової галявини, наповненої терпким ароматом опалого убору дерев і димом осінніх вогнищ — ніби парфуми розлито навколо.

У вечірньому багатті догоряє, потріскуючи, поліно. Гріє захололі руки. Хочеться ще хоч на мить затримати казку принишклого лісу, запаху диму, шелест листя, темно-синє небо, туман над долиною.

Осінь. Мудра спокійна краса. Безтурботлива. Сповнена внутрішнього затишку. Не рветься до серця п’янким буянням.