![]()
Знайшов себе поза війною Василь САДОВИЙ. Закарпатська область.
Воювати за Україну військовий інженер Дмитро Мілютін із районного містечка Виноградів пішов у 2014 році. Як артилерист вів бої у найважчі місяці під Дебальцевим, за що був нагороджений орденом «За мужність ІІІ ступеня» і черговим званням — капітан. Після повернення відкрив власний магазин «Для своїх». ДО НЬОГО часто заходять бойові побратими. Згадують минуле, обговорюють сьогодення, плани на майбутнє. У розмовах і народилась ідея створити громадську організацію «Ветерани бойових дій Виноградівського району». Дмитро згадує, що про таке об’єднання вони говорили ще на війні. Розуміли — їм, фронтовикам, повернувшись додому, доведеться розв’язувати багато проблем, звикати до мирного життя та по-новому вписуватись у нього. А ще — допомагати родинам тих бійців, які поклали голови на донбаській землі. Робити все це разом набагато легше. Що планували, те й реалізували. — У нас є свій юрист, який пояснить, до кого та з якими документами потрібно звертатись у кожному конкретному випадку, — розповідає Дмитро. — Якщо у нашого побратима вирішення якогось питання гальмується через бюрократичні перепони, то, вдягнувши форму, всім активом ідемо до чиновника і просимо не давати відписку, а виконати свої безпосередні обов’язки — тобто запропонувати кілька шляхів розв’язання проблеми. Наші держслужбовці у ставленні до ветеранів загалом завжди ввічливі та доброзичливі, але цього замало. Наприклад, один із наших товаришів із Іршавського району втратив усі свої документи у Дебальцевому. У військкоматі йому пообіцяли їх відновити. Минає понад півроку, а наш ветеран не отримує ані пільг, ані інших передбачених законом виплат. Дізнавшись про це, ми зателефонували в Іршаву до воєнкома, поговорили, і той навів лад за 15 хвилин! Важко буває вчорашнім бійцям влитись у цивільне життя... Ось чому дехто знов повертається в зону АТО. Засновники спілки — люди, які змогли знайти своє місце поза війною. Так, наприклад, Руслан Нестеришин працює у власній автомайстерні, Павло Биковський має точки продажу на оптовому ринку, Микола Кішпешта служить на кордоні… Усі вони, засновуючи свою справу, побороли бюрократичну систему, яка працює за правилами минулого століття, вимагаючи незліченних довідок, ксерокопій документів. — У моєму магазині касовий апарат під’єднаний до центрального сервера, — розповідає Дмитро Мілютін. — Кожна продана пляшка спиртного фіксується відразу. Але в мене чомусь вимагають інформацію про кількість реалізованого алкоголю, хоч у податківців є доступ до всієї інформації щодо моєї діяльності. Подивіться і дізнаєтесь, а мені рахувати ніколи. Та й не потрібно це! Чи, може, у такий спосіб хочуть виправдати величезне число податківців? За нинішнього рівня комп’ютеризації достатньо кількох, що забезпечуватимуть систему збору податків. А інші нехай проявляють себе на потрібнішій суспільству роботі. Він також не розуміє тих людей, котрі виїжджають за кордон, потім на зароблені гроші будують вілли, ще якусь не дуже й потрібну нерухомість, продовжуючи жити серед розбитих доріг, за корупції, недолугої системи, — їх цікавить тільки своя хата скраю, а не порядок навколо... Дмитро не любить згадувати про війну, відмовляється від запрошень розповісти про неї у школі. Те, що пережив там, словами не висловиш. Тим більше дітям, головне для яких зараз — уроки. До речі, він дуже переймається проблемами освіти. Наприклад, його дивує те, що учні вивчають інформатику аж у 9-му класі — у той час як вони ще до школи користуються комп’ютерними програмами. Його семирічний син Максим уже зараз може пояснити базові принципи програмування. Нинішня наша освіта, переконаний Дмитро, переживає глибоку кризу, вона не влаштовує ні батьків, ні вчителів. Потрібна така школа, вчитись у якій дітям буде цікаво. |