• У товаристві братів наших менших

Баран і посада

Микола ВОЗІЯНОВ.

м. Харків.

Протовпився Віслюк у начальники. Сам спромігся чи з чиєюсь поміччю — це вже не так і важливо. Головне — обійняв керівну посаду. Щоправда, невеличку, але... керівну.

Начальнику, як годиться, заступник належить. Начальник без заступника — все одно що портфель без ручки. Носити можна, тримати фасон — ні. І постало нагальне питання: кого облагодіяти? Віслюк хоч і не відзначався премудрістю, та все ж таки зметикував: брати треба слабшого розумом, щоб той його необізнаність перед підлеглими не підкреслював. Після довгих та болісних роздумів узяв Барана.

Новоспечений заступник виявився теж... не в тім’я битий: забажав помічника собі мати. Та такого, який би в жодному разі не підкреслював його баранячу непосвяченість в справах.

Ось і ходить Баран по череді. Уважно приглядається до братів по розуму. Дурнішого за себе шукає...

Обережно — пастка!

— До кого це ти із хати виходив? — примружила очі Вовчиця.

— Це не те, про що ти думаєш, — посміхнувся Вовк. — Лис прибігав. Радився. Біля його помешкання старе дерево всохло. Питав, як його на землю валити: уздовж чи впоперек.

— І ти порадив?

— Авжеж, — чванькувато заявив сірий. — До дурнів на пораду не ходять. Отож тепер усі говоритимуть: «Рудий валив дерево за особистою порадою Вовка!» А це... чогось варте!

— Звичайно, — зітхнула Вовчиця. — Особливо якщо зважити на те, що Лис прийшов до тебе радитися одразу після того, як дерево вже впало... Ведмедю на барліг.