• Із геронтологічних роздумів

Солодкі пестощі шкарбунів

Володимир ПАЛЬЦУН.

м. Львів.

Добре бути старим. Насамперед — пенсія. Люди інших вікових категорій мають дулю з маком, а до старих в усіх усюдах з нею поспішають армія поштарів, батальйони банкірів заради неї відкладають аж на зиму поїздки на Сейшели... А уряд?! В уряді й удень, і вночі найрозумніші голови сучасності обчислюють набутки старих гультяїв, позаяк знають, що зайві статки пригнічують людину, позбавляють її радості спілкування з природою на заміських грядках, продукують з наших шанованих дідусів небезпечних пихатих збоченців і духовних калік. І що з того, що неробам похилого віку (за їхніми емоційними заявами) бракує грошви, аби купити телевізор. Дурня! На здоровий глузд, дуже погано, коли людина щодня бачить і чує те, як важко в нас урядувати, яких дошкульних моральних і матеріальних утрат завдає суспільству на переможному марші до піку цивілізованості розпещена пенсіонерська пика.

І добре, що всього цього не бачать і не чують літні люди. А завелись би гроші — накупили б техніки і безперервно дивилися б на дебати, пленарні засідання і підступність фракцій. Похитнулося б здоров’я, а там — ритуальні послуги нині дорогі...

Душа радіє, що наші вищі душолюби все передбачили і впровадили у життя. Слава їм до скону!

Або взяти одежу, взуття. Хто безтямний і має зайве бабло, той купує нові костюми, черевики і платить захмарні гроші. І не знає йолоп, що все те вбрання пошите зі шкідливих для організму матеріалів, мучить тіло. Та якби тільки тіло! А як занепадає дух, коли всі ті показушні лахи за пару виходів на дефіляду рвуться на шмати! Тоді, що робить пенсіонер? Він байдикує в усьому натуральному, добротному, вічному: штиблети з років перебудови, штани з часів застою. А не забрали б піклувальники у стариганів різні пільги та доплати за собаче життя, дивись, і вони попхалися б трусити гаманцями, спокусилися б на хімічне дрантя! І, звісно, зазнали б масових апоплексичних ударів. І до згадуваних ритуальних послуг — як палицею кинути. Порушилась би наступність і спадкоємність поколінь. Якщо попросту — діти не знали б, чого від них хочуть батьки. Жах! Так слава ж їм, урядовим покровителям і дбайливцям, до скону віку!

І таких прикладів піклування можна навести безліч, позаяк їх як листя восени. До речі, про осінь. Вітер, мжичка, а он, бачите, «діти війни» зіщулилися на зупинці. Трусяться дідугани і баби гнуться. І то їм треба? Виглядають, бач, автобуса. І він приїхав. І поїхав. Без них. А навіщо їх брати? Від цих старих лайдаків ніякого зиску. Тут, водію, не лови ґав, бо вскочать зі своїми посвідками в салон і почнуть розводитись про високі матерії. А то ще й рани показуватимуть. Ані сорому, ні совісті.

Не переймайся, пенсіонере, не кляни захланного водія, не клич на його печінки кирпатого дідька. То зайве. Краще заощадь на харчах, купи завтра газетку, в якій ітиметься про те, що маршрутка, що втекла у тебе з-під носа, дуже розігналась і на повороті перекинулася. Пасажири в гіпсі, водій у цюпі. Підтримай його в гірку хвилину заздоровницею — добре, що він тебе не взяв. Аякже — подбав, пацюк!

Що не кажіть, а добре бути старим. Молодим теж не дуже погано. Але забагато клопотів. Отим, що в автобусі перекинулися, — купуй за позахмарними цінами ліки і діставай заштрики. А он ті, що накупили лахів, мають свою журбу, інші ж, надивившись телевізора, кричать уві сні з трибуни... А у тебе, старого, тільки й турбот, чи принесуть пенсію...

І даремно дехто з підтоптаних сучасників скаржиться на життя. Живуть, як в раю, — голі й босі.