• Статистична погрішність

На душу населення

Аркадій Музичук.

м. Київ.

Якось уранці дід Гаврило почув по радіо, яке більше мовчить, хрипить, ніж по-людському говорить, а тут його як на те прорвало, цікаву новину. Правда, почув лише на ліве вухо, бо праве останні 20 років дає збої. Так ось якийсь високий начальник, а може, й сам прем’єр, сказав, що з другого півріччя, а воно вже на носі сиділо, країна вироблятиме на душу населення по півтонни м’яса та масла, по дві тонни молока та металу і ще багато всякого залізяччя, пластмаси, паперу.

Словом, буде ізобіліє. Велике покращання. Вже за тиждень.

Хоч аж ніяк не всі цифри дід Гаврило запам’ятав, а з тими, що ще трималися у пам’яті, вирішив з бабою Настею поділитися. Вона саме лаштувалась у печі борщ варити.

— Ти чула?

— Та нічого я не чула.

— Так ото я думаю, що, може, не треба сьогодні варити борщ без м’яса, а дочекатися другого півріччя.

— Кого-кого дочекатися? —спершись на рогач, перепитала баба. — Борщ я вже засунула у піч.

— Другого півріччя, кажу!

— А це хто такий?

— Скоро прийде, то й побачиш. Це він принесе по півтонни м’яса, два центнери олії, тонну борошна на душу.

— І для чого нам стільки? Що ми з тим м’ясом, салом, олією робитимемо? Треба йому сказати, хай не все одразу несе, — баба присіла на ослінчик і продовжувала розподіл продуктів. — Частину дітям віддамо, частину — онукам. Усі хочуть їсти.

— На їхні душі теж по стільки буде. Тут треба думати, де це добро зберігати. Доведеться комірчину розширяти...

— Ти хоч сусіду Максиму не кажи, що таке ізобіліє до нас прийде. А то виклянчить половину, я його знаю. І не поверне, — голос баби Насті веселішав із кожним словом.

Вона вже зовсім забула не лише про борщ, а й про обід. Поставила рогач біля печі, витерла фартухом руки і пересіла за стіл, поглядаючи пильно на двері, ніби той, із ізобілієм, мав ось-ось зайти до хати. Від такої новини у неї теплішало на душі, наче хтось підкидав туди жарин із печі. Бо ж не думала і не гадала, що на старості на її душу впаде такий достаток і вони з дідом їстимуть, що захочуть і скільки захочуть. Вони ж цього чекали відтоді, як уперше почули по радіо, що «нинішнє покоління», тобто вони, житиме «при комунізмі». Отже, не збрехали. Та найбільше її тішило, що й дітям і онукам перепаде того достатку.

Та не встигла вона нарадітися цією новиною, як крізь вікно побачила сусіда Максима, який просто городом біг до них.

— Знову нечиста його несе.

— Кого несе? — перепитав дід Гаврило, який по кілька разів перемелював у голові почуті цифри.

— Кого-кого — Максима. Ти хоч нічого йому не кажи про того. Як його? Що на душу...

Не встиг дід Гаврило рота розкрити, як на порозі уже постав дід Максим.

— Ви що, брехунця не слухаєте? Знову по центнеру локшини на вуха наобіцяли, — випалив обурено і вдарив кашкетом об лаву.

— По-перше, не на вуха, а на душу населення, — зачав уточнювати дід Гаврило. — А по-друге, про локшину не було сказано ані слова.

Баба Настя ніяк не второпає про що вони балакають. До чого тут брехунець, локшина? Та найбільше її бентежило те, що Максим ніби щось знає про прихід того... Ну як його? «Хоча б Гаврило лишнього не наговорив», — подумала про себе.

І саме цієї миті знову прорвався голос «брехунця». Баба Настя аж підскочила.

«Передаємо повідомлення про засідання уряду...» — диктор повільно і чітко почав викладати інформацію про тонни, центнери м’яса, сала, олії, борошна, вугілля, металу... на душу населення.

Дід Гаврило, баба Настя і дід Максим уважно мовчки слухали, переглядалися і кожен по-своєму реагував на почуте. Дід Максим посміхався залишками своїх зубів, дід Гаврило пильно дивився на бабу і теребив свої поріділі вуса.

А баба Настя скоса глянула у бік діда Максима і мовчки підійшла до печі. Взяла у руки кочергу і почала діставати рідкий борщ. Без м’яса. «Брехунець» замовк. На душі скреготали злидні.